Зміст фінансової політики у контексті еволюції наукової думки
Фінансова політика, її структура, механізм здійснення, мета завжди перебували в полі зору науковців. Жодна економічна школа чи наукова теорія не залишили проблеми фінансів поза увагою. Але й сама фінансова політика виходила з базових положень тих чи інших економічних теорій. Розглянемо докладніше основні з них.
Уперше систематизований аналіз державного господарства здійснили німецькі камералісти у XVII-XIII ст. Серед представників цієї економічної течії варто згадати Д. фон Джусті, Д.Бехера, Д. фон Зоннфельса, які розглядали державу як об'єкт планування, вважаючи планування основною функцією управління [106]. Погляди камералістів визначалися тогочасними інституційними умовами, за яких держава й народ беззаперечно підпорядкувались абсолютній владі правителів. Ця влада обмежувалася лише наданням населенню можливості міграції, пов'язаної з незначними витратами, оскільки на території колишньої Німеччини розміщувалося багато невеликих держав.
Завдання камералістів полягало в консультуванні місцевих правителів (монархів, феодалів) та розробці фінансово-політичних заходів підвищення їхнього добробуту. Оскільки правителі намагались одержати податки зі своїх володінь, камералісти покликані були пояснювати, що при використанні податкових джерел доцільно керуватись ідеєю збереження потенціалу довгострокового економічного розвитку. Такого розвитку можна було досягти, стимулюючи міграцію населення шляхом пільгової податкової політики, що сприяло розширенню бази оподаткування. У довгостроковому періоді завдяки такій політиці можна було одержати більше податкових надходжень, ніж за одноразової конфіскації майна громадян. Камералісти обстоювали ідею, що державні видатки мають бути інструментом стимулювання економічного розвитку, наприклад, спря¬мовуватися на створення інфраструктури, що в подальшому сприя¬ло б збільшенню державних доходів.
У Великій Британії та Франції міграція була пов'язана зі значними індивідуальними витратами. Як наслідок, зловживання владою в цих країнах перетворилося на державну проблему. Згодом громадяни відстояли своє парламентське право голосу, що помітно обмежило владу верхів у сфері фіскальної експлуатації населення. Ці рамкові інституціональні умови відображені в ідеях ранніх класиків політичної економії XVІІI-XІX ст. Віддаючи належне традиціям, вони ставилися до держави з недовірою, однак, виходячи з наявних у той час парламентських гарантій, не вважали за потрібне розвивати нову теорію держави; їхні погляди були спрямовані насамперед до ринку, а не до держави [106, 271].
Видатним представником ідей класичної школи був А.Сміт [307]. Він стверджував, що «вільна гра ринкових сил» (принцип laisser aire) є найприйнятнішим, найефективнішим для економіки. Відповідно до теорії класиків фінансові ресурси слід спрямовувати виключно на виконання загальнодержавних завдань: оборону країни; судочинство; підтримання суспільного порядку; створення суспільної інфраструктури; сферу освіти тощо. Усе це має сприяти розвитку ринкових умов, економічному розвитку країни та підвищенню рівня добробуту її населення.
