Методичні підходи до визначення сталого розвитку сільськогосподарських підприємств
Україна та інші держави СНД, які будують ринкову економіку та на перехідному етапі потрапили у глибоку економічну кризу, вимушені здійснювати пошук шляхів гармонізації подальшого розвитку. Питання сталого розвитку для них без перебільшення стало надто актуальним і першочерговим. Це зумовлено тим, що протягом тривалого часу тут панував економічно розбалансований принцип: отримання максимального прибутку за мінімальних витрат. При цьому практично не враховувалися наслідки негативного впливу виробництва на природне середовище, виснажливого та екологонебезпечного використання природних ресурсів.
Розуміння небезпечних економічних, соціальних, екологічних та інших загроз для життєдіяльності нинішніх поколінь та існування нащадків привело світове співтовариство до розуміння необхідності змінити існуючу парадигму цивілізаційного розвитку і звернутися до вирішення цієї проблеми.
Очевидно, що на нинішньому етапі розвитку та стану суспільства в основу взаємодії людини і природи необхідно покласти інший принцип. А саме – отримання оптимального рівня економічної вигоди за обов’язкового врахування обмеженості ресурсів і запасів стійкості екосистеми. Саме таким чином забезпечуватиметься перехід до нового принципу розвитку суспільства, який дає можливість повною мірою враховувати баланс соціально-економічних та екологічних інтересів із визначеними їх межами.
В свою чергу, оскільки найчутливішою контактною зоною в системі взаємовпливу економічних і екологічних інтересів суспільства є агропромислове виробництво, то проблема забезпечення сталості набула особливу актуальність і в даній сфері. Природне середовище має вирішальний вплив на розвиток АПК. Людина, використовуючи природні ресурси в процесі сільськогосподарського виробництва, змінює їх, а це, в свою чергу, впливає на ефективність функціонування аграрного сектору, якість продукції та здоров’я населення.
Розбалансованість сучасного світу, яка супроводжувалась дедалі більшим загостренням проблем довкілля, викликала потребу створити якісно нову концепцію подальшого розвитку. Першим радикальним проявом суспільної реакції на явну загрозу існуванню цивілізації стало створення за ініціативою Генерального секретаря ООН у грудні 1983 року Міжнародної комісії з навколишнього природного середовища та розвитку, на чолі з прем’єр-міністром Норвегії Г.Х. Брундтланд. Ця комісія підготувала Доповідь «Наше спільне майбутнє», яку було представлено на 42-гу сесію ООН (1987) і в якій проголошено поняття «сталий розвиток»: його визначено як такий, що забезпечує потреби сучасного покоління і не ставить під загрозу здатність майбутніх поколінь задовольняти свої потреби.
