Феномен власної гідності у науковій літературі
Поняття „власна гідність” є предметом вивчення різних наук: філософії (як пошук місця людини у світі, сенс буття), психології (як невід’ємний аспект самосвідомості, самоповаги, Я-концепції особистості), педагогіки (як необхідний елемент виховання, без якого неможливо говорити про повноцінну, впевнену, самодостатню, високоморальну особистість). Також окремі аспекти даної проблематики висвітлено у соціології, правознавстві, релігієзнавстві.
У тих чи інших аспектах гідність розглядали представники різних наук: філософи (Н. Бердяєв, Г. Гегель, І. Кант, Б. Паскаль, Ж. Ж. Руссо та ін.), психологи та педагоги (Б. Ананьєв, І. Бех, Л. Божович, Л. Виготський, Е. Еріксон, Л. Колберг, І. Кон, О. Кононко, О. Леонтьєв, А. Макаренко, С. Рубінштей, В. Столін, В. Сухомлинський, І. Чеснокова та ін.).
У наукових джерелах [27; 69; 73; 160] досліджуваний феномен нерідко використовується у словосполученні з таким поняттям як „честь” (наприклад, „захист честі та гідності”). Через використання цих дефініцій в одному контексті виникає необхідність у їх визначенні.
Як зазначає І. Бех, проведений аналіз традиційної етики честі в історичному ракурсі свідчить про відсутність підстав для прирівнювання до етики гідності, оскільки це духовне утворення визначається як ставлення особистості до себе. Сукупність конкретних позитивних моральних цінностей (у традиційному їх розумінні), які культивуються етикою честі, можуть входити в змістовне підґрунтя сучасної етики гідності. Тобто, традиційна етика честі у межах суспільно значущих цінностей… становить основу теперішнього розуміння процесу виховання гідності, а відповідно й етики гідності як важливої складової людської культури. Поступово поняття гідності як моральне ставлення особистості до світу людей і світу речей трансформується у ставлення особистості до самої себе, тобто перетворюється у самоставлення [27, с.12].
Поняття „честь” і „гідність” пов’язані між собою, вважає Н. Ємузова, однак, гідність є фундаментальнішим та ширшим феноменом, ніж честь. Конкретизуючи свою позицію, Н. Ємузова зазначає, що гідність є внутрішнім визнанням, моральною оцінкою, пов’язаною з внутрішнім духовним самозадоволенням. Дослідниця підкреслює, що поняття честі є соціальною оцінкою, оцінкою з боку інших, зовнішнім визнанням [69, с.13-14].
З цією позицією погоджується і Ю. Зайцева, яка вважає, що гідність, на відміну від близьких за значенням понять честі та репутації, є не просто оцінкою відповідності особистості певним якостям, затребуваними суспільством та відповідність вчинків соціальним нормам, а, перш за все, відчуттям власної цінності як людини загалом (людська цінність), як конкретної особистості (особиста гідність), як представника певної соціальної групи чи спільноти (наприклад, професійна гідність), цінність самої цієї спільноти (наприклад, національна гідність). Власна гідність, відображаючи усвідомлення людиною своєї суспільної та моральної значимості (і її оцінки суспільством), супроводжується позитивним емоційно-ціннісним ставленнями до себе [73, с.13].
На думку В. Рибалки, відмінність цих понять полягає у тому, що у понятті „честі” особистості відображається, переважно її суспільна цінність (цінність її ролей, статусів, позицій, авторитету, репутації, іміджу тощо), яка має переважно опосередкований соціально-психологічний характер. Водночас гідність особистості є результатом самоусвідомлення і переживання особистістю власної цінності і має, переважно, безпосередній індивідуально-психологічний характер [160, с.60].
Вся работа доступна по Ссылке
