«Педагог – вихованець» і «середовище – вихованець» як пріоритетні підходи до організації виховного процесу
Для більш глибокого розуміння того, яке значення має внесок О.Захаренка у теорію і практику виховання гуманістичних цінностей, вважаємо за необхідне проаналізувати, яким чином в історії педагогічної думки розкривалися такі загальні підходи до організації виховного процесу, як «педагог – вихованець» та «середовище – вихованець». Мета виховання підростаючої особистості була і є наскрізною проблемою суспільства в усі часи, хоча вирішувалася вона по-різному в залежності від характеру суспільних відносин. Об’єктивно мета виховання завжди пов’язується з тим ідеалом людини, якого прагне досягти суспільство у процесі розвитку кожної особистості. Педагогічний процес, спрямований на досягнення мети виховання, представляє собою цілісну динамічну систему, компонентами якої виступають педагоги, вихованці та певні умови їх виховання.
На всіх етапах протікання педагогічного процесу між педагогом та вихованцем існує тісний взаємозв’язок: від постановки мети, визначення завдань, добору відповідних засобів і до організації діяльності самого вихованця. Таким чином, взаємостосунки педагога з вихованцем можна окреслити як систему «педагог – вихованець», яка підпорядкована загальній меті педагогічного процесу. Варто зазначити, що педагогічний процес може бути успішним тільки за умови ефективної взаємодії між його суб’єктами: і педагог, і вихованець мають свідомо прагнути до спільної мети, використовувати найбільш доцільні засоби її досягнення під час активної діяльності. Специфіка цього процесу полягає в тому, що і педагог, і вихованець виступають в ньому і як суб’єкти, і як об’єкти взаємодії. Так, об’єктом впливу стає вихованець, на якого спрямована увага і діяльність вихователя. На суб’єкта він перетворюється за тієї умови, коли активно реагує на педагогічні впливи (сприймає або не сприймає їх), проявляє здатність до самовизначення, самодіяльності, саморозвитку та самореалізації. Задача педагога полягає у синергетичному поєднанні навчання, виховання та соціалізації особистості у процесі її формування й розвитку.
Початком становлення такої системи освіти і виховання, яка на сучасному етапі отримала назву особистісно орієнтованої, можна вважати 20-ті роки минулого сторіччя. Особистісна компонента тоді зводилася до виховання самостійності і активності вихованців у їхньому русі до здобуття практично-орієнтованої системи знань, умінь, навичок. Поступово намагання озброїти учнів знаннями і навичками перетворилося на пріоритетну мету діяльності навчальних закладів. Причиною такого явища стало підкорення цілей освіти і виховання цілям комуністичної ідеології. Задеклароване спрямування діяльності вихованця на формування здатності до самовиховання, творчості фактично перекреслювалось такими умовами розвитку соціалістичного виробництва, при яких перевага надавалася некваліфікованим робітникам, так званим «гвинтикам» суспільства. На наш погляд, у цей період рівень стосунків у системі «педагог – вихованець» певною мірою обмежувався рамками суспільного запиту суспільства і мав на меті передачу вихованцям чітко окресленої сукупності знань. Що стосується морально-етичних норм, то однією із визначальних якостей людини мало бути уміння підпорядковувати власні бажання і особистісні прагнення суспільним інтересам.
Для подальшого етапу розвитку освіти, який протікав у 1930 – 1950 ті роки, характерним було ігнорування самобутності та унікальності особистості, що призводило до її нівелювання. Наслідком такого стану в освіті було те, що не визнавалося право вихованця на власну думку, яка б відрізнялася від загальноприйнятої, а часто й затвердженою вищими органами Комуністичної партії. Велику роль на цьому етапі відігравала піонерська організація та ВЛКСМ. Діяльність цих організацій була чітко регламентована, що теж стримувало можливості для розвитку активності, самостійності, творчості їх членів.
Вся работа доступна по Ссылке
