Проблеми підвищення результативності інноваційної діяльності вітчизняних промислових підприємств

     

      Мінливість та швидкозмінність потреб і запитів споживачів, з одного боку, та науково-технічний прогрес – з іншого, та у своєму поєднанні призводять до створення принципово нових й удосконалених видів продукції, що вносить певні зміни до структури та системи суспільних потреб. Ці зміни характеризуються як появою нових потреб, так і зміною співвідношення між існуючими потребами, а також розширенням різних способів задоволення одних і тих самих потреб новими або існуючими видами продукції.

      Масштабність обсягів виробництва, прискорення процесу створення інноваційних та оновлення існуючих видів продукції не лише розширили потреби і запити споживачів, але й трансформували саму структуру суспільних потреб. А.М. Мухамедьяров вважає, що в сучасних умовах суспільні потреби задовольняються за рахунок двох джерел [109, с. 8]: 1) екстенсивного або інтенсивного розширення виробництва вже освоєних видів продукції і технологій;

      2) створення і впровадження продуктових інновацій.

      Перше джерело практично повністю себе вичерпало, а тому в основу задоволення суспільних потреб повинні бути покладені інновації. Але інновації не виникають самі по собі, вони є результатом інноваційної діяльності. Підґрунтя для швидкого створення і впровадження інновацій повинна створювати держава через відповідні методи та інструменти регулювання, а вітчизняна економіка має розвиватися інноваційним шляхом.

      Курс на розвиток економіки України за інноваційною моделлю був проголошений, ще у далекому 1994 році, в Угоді «Про партнерство та співробітництво між Європейським Союзом й Україною», яка набула чинності 01.03.1998 року та в затвердженій Указом Президента України від 11.06.1998 року №615/1998 «Стратегії інтеграції України до Європейського Союзу» [141, с. 62]. Сьогодні правові підвалини у сфері інноваційної та наково-технічної діяльності базуються на Конституції України і складаються із законів України “Про інноваційну діяльність”, “Про наукову і науково-технічну діяльність”, “Про пріоритетні напрямки інноваційної діяльності в України”, “Про наукову і науково-технічну експертизу”, “Про спеціальний режим інвестиційної та інноваційної діяльності технологічних парків”, "Про державне регулювання і сфері трансферту технологій" та ін. законодавчих актів, що регулюють соціально-економічні стосунки у цій сфері. Обрання такого курсу, як це зазначає В.М. Геєць [141], означає, що в Україні головним джерелом послідовного економічного розвитку повинні стати різного виду інновації, нові науково-технічні знання, їх впровадження, комерційне використання та отриманий на цій основі досвід. Інновації та нові науково-технічні знання сприяють підвищенню технологічного рівня виробництва й ефективному зростанню економіки. Про це і про необхідність активізації інноваційної діяльності свідчать такі дані. У промислово розвинених країнах 85-90% приросту ВВП забезпечується за рахунок інновацій, в Україні, за різними підрахунками, від 1% [153], але не більше 10% [64, с. 168]. Відзначимо, що у нашій державі в 1989-1991 рр., до переходу до ринкових відносин, ця частка оцінювалася в межах 25-30% [109, с. 8-9].

      Вся работа доступна по Ссылке