Стан, проблеми та потреби розвитку освітнього ресурсу в Україні

     

      Економічна система української освіти, на відміну від зарубіжних, утвори-лася в умовах державно-політичної системи, що докорінно відрізнялася від нині існуючої. Вона спиралася на централізоване і монопольне державне управління, держава була єдиним замовником, споживачем, інвестором, координатором і соціальним партнером для учасників освітнього процесу. Освітні установи діяли як агенти держави; не маючи свободи вибору, вони одержували від держави гарантію забезпечення поточної діяльності. Ряд функцій держава делегувала підприємствам-агентам, які активно брали участь у відтворенні робочої сили від системи дошкільної до професійної освіти, мали власну матеріально-технічну базу для перепідготовки працівників, або фінансували її в рамках закладів професійної освіти. Подібна система привела, з одного боку, до формування достатнього обсягу людського капіталу, а, з іншого боку до диспропорцій між попитом і пропозицією робочої сили, зниження ефективності механізмів її використання. Із переходом до ринкових перетворень, які супроводжувалися жорсткими бюджетними обмеженнями, держава не могла у повному обсязі виконувати колишні соціальні зобов’язання і відмовилася від ролі єдиного суб’єкта фінансування системи освіти, який гарантує виробництво і нагромадження людського капіталу, практично втратила важелі управління осві-тою.

      Довгий час освіта, зокрема вища, змушена була самовиживати, в значній мірі абстрагуючись від реальних потреб країни (зазначимо, що криза економічної системи радянської освіти, яка проявилася у гострій нестачі фінансових коштів на розвиток освітніх закладів і низькій ефективності системи, виникла ще до початку ринкових реформ – у 80-х роках ХХ ст.). Поступово ставало очевидним, що розвиток вищої освіти визначається не потребою суспільства у фахівцях, а соціальним попитом на неї, причому в усе більшій мірі безвідносно до професії. Безплатність вищої освіти посилювала цей попит, поява платної вищої освіти в період ринкових перетворень в країні ще більше висвітила цю проблему.

      Тривалий вплив цього соціального попиту поставив вищу школу перед необхідністю розширити пропозицію освітніх послуг незалежно від пропозиції робочих місць з боку роботодавців. Прийом у ВНЗ став швидко зростати, у тому числі за рахунок розширення платного навчання в державних і приватних ВНЗ.

      Сьогодні вітчизняна система вищої освіти функціонує в умовах складних різноманітних змін, пов’язаних як з внутрішнім макроекономічним станом краї-ни (вплив демографічної ситуації, що веде до зниження кількості абітурієнтів; диспропорції на ринку праці та ін.) і самої системи освіти (зниження якості осві-ти та ін.), так і з зовнішніми чинниками, обумовленими вступом України у Бо-лонський процес.

      Вища школа у все більшій мірі стає масовою. Це чітко видно під час порів-няння чисельності молодих людей, які закінчили середню школу, і чисельності прийнятих у вищі навчальні заклади на денні відділення (табл. 2.1). Якщо у 1995 році частка абітурієнтів, прийнятих у вищі навчальні заклади, в чисельності ви-пускників шкіл складала 81,2 %, у 2009 р. – 88, 5 %, то у 2010 р. чисельність прийнятих у ВНЗ перевищила чисельність випускників середніх шкіл на 5 %. Однак, незважаючи на високі темпи росту українського ринку освітніх по-слуг, що спостерігаються з 1996 р., попит на освіту повністю не насичується, а потреба в навчанні набагато більша, ніж нинішній потенціал існуючих освітніх програм, особливо з підвищеним ступенем спеціалізації та індивідуалізації. Оче-видна така тенденція: ділова Україна усіма силами прагне до знань, і найближ-чим часом цей процес навряд чи зупиниться. Це пов’язане, по-перше, із зрослими вимогами до якості людського капіталу, по-друге, з новим рівнем розвитку суспільного відтворення.

      Вся работа доступна по Ссылке