Польські педагоги про значення вихователя у житті дитини-сироти

     

      Аналіз творів польських педагогів міжвоєнного періоду з означеної проблеми засвідчує, що виховна робота і роль вихователя є досить специфічними й відповідальними, вимагають особливих задатків, нахилів до спілкування з дітьми, педагогічних і психологічних знань, позаяк це допомогає краще орієнтуватися в проблемах виховання та адекватно їх розв’язувати, використовуючи відповідні індивідуальні методи й технології.

      У міжвоєнний період зростає зацікавлення професією опікуна-вихователя, впроваджуються різноманітні форми його підготовки та перепідготовки. Організацією перекваліфікації вихователів займалася Г. Радлінська, уважаючи при цьому, що постійна концентрація уваги, сильні переживання за долю дітей виснажують їхню фізичну й духовну силу. Я. Корчак був переконаний, що час роботи вихователя в інституціях не повинен перевищувати двох років. Працю вихователя окреслено як “нелюдську”, як “повільне вмирання у муках” [218, т. 1, c. 168]. На модель вихователя у міжвоєнний період накладалися обмеження іншого характеру. Недостатня підготовка вихователів до виконання професійних обов’язків, низький престиж професії, погані умови праці не сприяли досягненню позитивних результатів в опікунській роботі. У розв’язанні багатьох справ вихователі участі не брали. Найбільш важливою проблемою була їхня освіта.

      Низький рівень виховної діяльності опікунських інституцій та їхні специфічні умови наштовхнули Ю. Бабіцького на думку, що цю проблему можна розв’язати тільки за допомогою спеціальної школи, яка займатиметься підготовкою професійних фахівців. Аналізуючи суттєві помилки виховання, здійснювані дорослими, він підкреслював, що в процесі навчання вихователів треба вчити “хто така дитина, що таке кривда, як дитина думає, як відчує, які має права. Вчити жити з дитиною, вчити бути рупором дитини, вчити бачити дитину” [138, с. 53]. Тільки так можна довірити виховання відповідно підготовленим особам.

      Вся работа доступна по Ссылке