Досвід розвитку провідних виробничо-господарських комплексів України

     

      Вирішення проблем розвитку виробничо-господарських комплексів потребують змін у внутрішньому та зовнішньому середовищі їх функціонування до відповідно обраної концепції розвитку в структурі національного господарства України. При цьому необхідно підкреслити, що в теорії та практиці сформувалися три основні підходи до вирішення проблем інтеграції виробництва: неокласичний, інституційний і еволюційний, які висвітлено в роботах[2, 38, 55]. Перший підхід базується на аналізі пріоритету технологічних основ інтеграції підприємств.

     Основна увага дослідників у рамках даного підходу зосереджена на таких питаннях: безперервність технологічних ліній, зменшення кількості стадій виробничого процесу, економія на масштабі діяльності, наявність бар'єрів для входу на ринок і виходу з нього.

      Технологічний підхід дозволяє виявити виробничі й технологічні обмеження як вертикальної, так і горизонтальної інтеграції підприємств, а також встановити природні межі розширення поля діяльності з метою підвищення ефективності функціонування створюваної структури. При цьому стверджується, що горизонтальна інтеграція обгрунтована і доцільна в тому випадку, якщо при спільному випуску товарів витрати на виробництво нижче, ніж при незалежному функціонуванні. Підприємства звичайно прагнуть до вертикальної інтеграції тоді, коли сукупні витрати на виробництво всередині об'єднаної компанії виявляться нижчими, ніж у ситуації придбання продуктів на ринку. У рамках технологічного підходу також вирішується питання про межі зростання виробничо-господарських комплексів при об'єднанні. Технологічна межа формується в результаті зростання середніх витрат при збільшенні масштабів виробництва. Інституційний підхід до вирішення проблем інтеграції підприємств заснований на теорії трансакційних витрат і виявленні причин, що обумовлюють інтеграційні процеси. У зв'язку з тим, що характер ринкової економіки не зводиться лише до аналізу ринків і ціноутворення, стверджується, що ринок не завжди є ефективним засобом для здійснення операцій. Як відзначає О. Вїльямсон, «фірма ... має координуючий потенціал, який інколи перевищує відповідний потенціал ринку» [116, с. 33].

      Вся работа доступна по Ссылке