Концепція покращення соціально-економічного стану української сім’ї

     

      Глибока системна криза, яка охопила всі сфери суспільного життя, поглиблює деструктивні явища у функціонуванні інституту сім'ї, які не тільки знижують якість життя родини та суспільства, а й сприяють поглибленню кризових явищ у державі загалом. У зв’язку з цим цьому питанню перманентно приділяється увага держави. Так, у 2006 – 2007 рр. була розроблена Державна програма підтримки сім’ї на період до 2010 року, яка затверджена постановою Кабінету Міністрів України від 19 лютого 2007 р. № 244 [74]. На жаль, ця програма містила переважно заходи соціального характеру. Вона, практично, не враховувала найважливіші особливості функціонування та розвитку сім’ї і, що чи не найголовніше, не передбачала надійних заходів зміцнення соціально-економічного стану сім’ї.

      Але навіть ті заходи, які були нею передбачені, не вдалося реалізувати через недостатній обсяг фінансування. Так, фактично декларативними лозунгами залишилися такі завдання Державної програми підтримки сім’ї на період до 2010 року, як забезпечення рівного доступу різних категорій сімей до соціальних послуг, створення системи підготовки молоді до сімейного життя, збільшення кількості зареєстрованих шлюбів і дітей, народжених у сім’ї, проведення інформаційних та рекламних кампаній, спрямованих на форму¬вання позитивного іміджу сім’ї. З тих самих причин не були реалізовані та не виконуються зараз й інші програми та концепції, покликані зміцнити українську сім’ю. Серед таких документів виділялися Концепція демографічного розвитку України на 2005 – 2015 рр., Концепція державної сімейної політики, Концепція Загально¬державної цільової соціальної програми «Здорова нація» на 2009 – 2013 рр. Для того щоб виправити ситуацію, у 2011 – 2012 рр. була розроблена Концепція Державної цільової соціальної програми підтримки сім’ї до 2016 року, яка схвалена розпорядженням Кабінету Міністрів України від 31 травня 2012 р. № 325-р. Її метою є посилення мотивації до реєстрації шлюбів, народження і виховання бажаних дітей у сім’ях, забезпечення надання адресної підтримки та проведення превентивної роботи із сім’ями, в яких існує ризик потрапляння осіб у складні життєві обставини [128]. Як бачимо, мета цієї програми має частковий характер: з поля розвитку випадає розвиток сім’ї, який можливий лише в умовах зміцнення її соціально-економічного стану.

      Мету Концепції Державної цільової соціальної програми підтримки сім’ї до 2016 року передбачалося реалізувати двома шляхами: підтримкою соціально не захищених верств населення або стимулюванням саморозвитку та само-забезпечення сім’ї, надання адресної соціальної допомоги, поєднання зусиль центральних і місцевих органів виконавчої влади, активізації діяльності міс-цевих громад, громадських організацій та приватних структур [128]. Але, коли докладніше проаналізувати ці два вказані шляхи, стає зрозумілим, що кожен із них, взятий на озброєння окремо нездатний забезпечити досягнення мети.

      Крім того, Концепція Державної цільової соціальної програми підтримки сім’ї до 2016 року також не передбачає продуманих заходів, реалізація яких зможе забезпечити розвиток сім’ї в умовах зміцнення її соціально-економічного стану. Якщо взяти до уваги, що орієнтовний обсяг фінансування програми з державного бюджету має становити лише 14,6 млн гривень, тобто (за наявної кількості населення України приблизно 46 млн осіб) лише 0,3 грн на людину чи 1 грн на сім’ю, то з упевненістю можна сказати, що вона не буде виконана через нестачу коштів. На нашу думку, всі названі документи залишаться декларативними і мета, яка в них сформульована, буде недосяжною. Для того щоб говорити про завдання, які ставляться в таких документах, спочатку необхідно розробити Концепцію покращення соціально-економічного стану української сім’ї. Бо поліпшення соціально-економічного стану сім’ї – це та основа, яка її цементує, робить стійкою до зовнішніх негараздів.

      Адже однією з найбільших проблем сучасної української родини є її економічна нестабільність, соціальна незахищеність, що викликає підвищену психологічну вразливість та зумовлює виникнення низки негараздів як усередині родини (аж до її розпаду), так і у суспільстві загалом. Як наслідок одержуємо страждання, нервові захворювання, асоціальну поведінку, стреси, безпритульність дітей, безвідповідальність, байдужість, аморальність і жорсто-кість батьків, що виливається в девіантну поведінку населення, економічну та соціальну нестабільність на державному рівні, неспроможність відстоювати власні інтереси. Різного роду девіації у родинній поведінці негативно позначаються на якості життя самої родини. Оскільки якість життя – це інтегрована якісна характеристика, яка відображає критерії життєдіяльності, умови життєзабезпечення та життєздатності суспільства як цілісного соці-ального організму [242, с. 11-17], то вона найбільше піддається моніторингу як пріоритетна ланка формування внутрішньородинної стабільності.

      Вся работа доступна по Ссылке