Проблема виховання духовності та духовних якостей особистості в контексті сучасного наукового знання про людину

     

      Проблема духовності та духовних якостей особистості була і є в епіцентрі уваги багатьох людинознавчих наук, тому визначення сутності цих понять не є однозначним. До духовності звертались вчені ще в період античності й більшість з яких (Алкемеон, Геракліт, Демокрит, Анаксимен, Аристотель) вважали, що основою духовності є душа. Для Геракліта і Демокрита душа – це вогонь. Анаксимен пов'язував душу із сонцем. Поняття душі античні філософи розуміли як віддзеркалення історичних змін, що впливали на психіку людини.

      У філософській науці поняття "духовність" завжди займало значне місце, оскільки воно відіграє визначальну роль у вирішенні ключових проблем людського буття: людина, її місце й призначення у світі, зміст її буття, культура, суспільне життя. Платон, Аристотель, Г. Сковорода, П. Юркевич та інші філософи вважали, що поняття "духовність" є похідним від слова "дух" (лат. "spirit" та грец. "pneuma"), що означало рухливе повітря, повівання дихання як носія життя.

      Платон виокремлював тілесне і духовне в людині, підкреслюючи, що духовне – це специфічна людська властивість, а тілесне – це те, що закладене природою людині. Аристотель розглядав тілесне й духовне як однаково необхідні складові людини.

      Проблема духовності була провідною і в російській релігійній філософії кінця XIX – початку XX ст. (В. Соловйов, П. Флоренський, М. Федоров). В. Соловйов розглядав духовність як персональну моральну культуру високої проби. Він підкреслював, що всі грані духовності опосередковані моральністю і відчувають її вплив. При цьому В. Соловйов виділив такі грані духовності: самосвідомість, мораль, розуміння смислу життя, свобода, творчість, трансцендентність. В. Вернадський, М. Бердяєв, В. Соловйов, П. Флоренський уявляли людину сутністю Всесвіту, головною цінністю світобудови, а шлях до високої духовності вбачали у злитті з Космосом. Духовна людина живе творчо, піднесеною діяльністю і реалізовує себе згідно з універсальними законами природи й космосу, гармонізуючи життя на планеті, прагнучи уникнути глобальних катастроф.

      У християнській традиції духовність – це та людська якість, яка виділяє її з тваринного світу та уподібнює Богу, це богоподібність, спрямованість усього життя, цілей і цінностей до Бога як джерела істинної духовності.

      Значний внесок у розробку проблеми духовності зробили зарубіжні філософи – М. Бубер, М. Шелер, П. Тейяр де Шарден, Х. Ортега-і-Гассет, А. Швейцер, Е. Фромм, В. Франкл. Духовність вони пов'язували з категоріями духовно-моральних цінностей та ідеалів, совісті, добра, істини, краси, любові.

      Вся работа доступна по Ссылке