Правовий статус роботодавця–фізичної особи

     

      Основним Законом України [1] законодавець проголосив людину, її права та свободи найвищою цінністю, а визнання, дотримання та захист прав і свобод людини та громадянина — обов’язком держави. Серед таких конституційних прав закріплено і трудові права працівників, які деталізовані в трудовому законодавстві України. Реалізація проголошених прав на практиці стикається із цілою низкою проблем, котрі пов’язані насамперед із тим, що основоположний закон у цій сфері — Кодекс законів про працю, був сформований ще в епоху соціалістичної системи господарювання, відповідно, до цього часу несе на собі відбиток минулих економічних відносин. Так, одним із актуальних проблемних питань на сьогодні є врегулювання трудових відносин із домашніми працівниками, тобто працівниками, які працюють у фізичних осіб за трудовим договором.

      На даному етапі трудова діяльність цих працівників пов’язана із численними порушеннями їх прав, серед яких: відсутність офіційного оформлення із ними трудових відносин;

     незабезпечення їм належних умов праці та режиму охорони праці; відсутність здійснення страхових внесків; порушення їх права на відпустку та на відпочинок, тощо. Сприяє такій ситуації й недостатня визначеність правового статусу роботодавця–фізичної особи, його обов’язків по відношенню до найманого домашнього працівника, його відповідальності. Саме тому з’ясування правового статусу вказаного суб’єкта трудових правовідносин, його складових елементів є важливим завданням у рамках даного дослідження.

      У доктрині трудового права відзначається, що історія формування останнього свідчить про те, що воно спочатку виникло як регулятор відносин за участю на стороні роботодавця–фізичної особи [2, c. 3]. Однак, на сьогоднішній день чинним законодавством питання правосуб’єктності роботодавців–фізичних осіб не врегульовано. Зокрема, В. Л. Костюк зазначає, що, визнаючи за фізичною особою право виступати роботодавцем, КЗпП України [3] не називає вимог набуття ним трудової правосуб’єктності. Тому незрозуміло, чи може особа бути роботодавцем у віці 3, 10 чи, скажімо, 18 років? Застосовуючи норми Цивільного кодексу України [4] (ст. 9 ЦК України), можна припустити, що такою особою може бути людина, яка володіє повною цивільною дієздатністю. До певної міри, як зауважує вчений, прогалини КЗпП України вирішує проект Трудового кодексу України [5], який чітко та однозначно передбачає, що роботодавцем може бути фізична особа, яка має повну цивільну дієздатність. Такий підхід видається правильнішим та зрозумілішим [6, c. 88].

      Вся работа доступна по Ссылке