Правовий статус домашніх працівників, які працюють у фізичних осіб за трудовим договором
Конституція України, як основний нормативно-правовий акт держави, передбачає широкий спектр соціально-економічних прав людини і громадянина. Важливе місце серед указаних гарантій займає право на працю. Так, згідно зі ст. 43 Основного Закону, кожному громадянинові гарантується право на працю, що включає в себе можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується [18, с. 100].
Разом з цим, чинним трудовим законодавством не визначено повний юридичний зміст правового статусу працівника як суб’єкта трудових правовідносин. Так, Т. М. Алфьорова зазначає, що Кодекс законів про працю взагалі не визначає трудової правосуб’єктності як юридичної властивості учасників трудових відносин, а лише передбачає загальні вимоги для набуття трудової правосуб’єктності (досягнення 16-річного віку). Крім того, встановлено особливості правового статусу найманого працівника залежно від віку, стану здоров’я, статі, рівня освіти, наявності вченого ступеня або вченого звання, родинних зв’язків, судимості, громадянства, тощо [19, c. 94].
Аналіз ч. 2 ст. 2 КЗпП України дозволяє стверджувати, що підставою виникнення правового статусу працівника є трудовий договір, після набрання чинності якого фізична особа набуває юридичного статусу працівника, внаслідок чого на неї поширюються норми законодавства України про працю. За загальним правилом, трудовий договір набирає чинності з дня його підписання працівником і роботодавцем, проте, у разі фактичного допущення працівника до роботи з відома роботодавця трудовий договір набуває юридичної чинності з дня фактичного допущення працівника до роботи.
Потрібно відмітити, що правове становище працівника є складним юридичним феноменом, який довгі роки породжує гострі наукові дискусії серед вітчизняних і зарубіжних фахівців у сфері трудового права. Зокрема, під поняттям «трудова правосуб’єктність» В. І. Прокопенко розуміє законодавчо визнану державою «можливість» громадянина бути суб’єктом трудового права. Вчений розуміє таку правосуб’єктність як передумову до використання права, а не саме його використання, з чого робить висновок, що «право на працю мають всі громадяни, що досягли встановленого віку, проте, правового статусу працівника набувають лише ті громадяни, які вступають у трудові правовідносини [20, с. 99]. У свою чергу, О. М. Ярошенко зазначає, що трудова правосуб’єктність — це правова категорія, що виражає здатність особи бути суб’єктом трудових правовідносин [21, с. 9].
Вся работа доступна по Ссылке
