Співвідношення норм адміністративно–процесуального права та норм адміністративного права
Регулятором суспільних відносин є правові норми. У зв'язку з цим очевидно, що будь–яка норма права повинна бути певним чином реалізована, тобто виконати роль регулятора зв'язків і явищ соціально–правового середовища, містити реальні можливості практичного запровадження в життя (тобто її застосування).
Процесуально–правові норми тісно пов'язані з матеріальним нормами, мають з ними багато спільного. Разом з тим, процесуальні норми помітно відрізняються від матеріальних. Важливо, як уявляється, при дослідженні співвідношення норм адміністративного процесуального права та матеріального адміністративного права враховувати особливості сфери регулятивної дії цих норм.
У вітчизняній науковій літературі проблема співвідношення адміністративно–процесуальних норм та норм матеріального адміністративного права є достатньо складною, і у світлі судової та адміністративної реформ, які здійснюються в країні, дослідження цієї проблематики значно актуалізується [32-38].
Існують дві головні наукові концепції взаємодії адміністративно–процесуального права і матеріального адміністративного права. Перша концепція, як склалося історично, проголошує їх єдність – адміністративний процес виступає інститутом адміністративного права [40, c. 491; 4, c. 192]. Відповідно, в межах загального адміністративного права органічно поєднуються матеріальні та процесуальні норми.
Суто правозастосовна природа адміністративного процесу зумовлює поділ норм про спосіб вчинення дій на дві категорії: матеріальні процедурні та процесуальні процедурні. До перших відносяться ті, що відповідають на питання у який спосіб учиняти матеріальні дії, а до других – ті що вказують порядок провадження справи. Ця лінія проведена Н. Г. Саліщєвою, не всіма авторами було сприйнята адекватно, хоча раціональне зерно дана позиція, безсумнівно, має. Автор стверджувала, що норми матеріального адміністративного права відповідають на питання, що дозволено, що заборонено робити чи як робити, щоб досягнути бажаного результату, а норми адміністративно–процесуальні відповідають на питання, яка компетенція у вирішенні справ відповідних посадових осіб, який порядок вирішення спорів. Автор при цьому не зробила повних висновків зі своєї плідної концепції. Констатація поділу адміністративного права на "норми–компетенції" та "норми–порядок реалізації компетенції", на жаль, привела Н. Г. Саліщєву до поділу матеріального права, а не виділення процесуального з матеріального: "матеріальне адміністративне право все чіткіше поділяється ніби на дві половини: одна частина його норм визначає статику – "адміністративний устрій" (систему, компетенцію, права та обов'язки органів державного управління та їх посадових осіб), інша частина – порядок, методи діяльності відповідних органів з реалізації їх компетенції. Цю другу частину норм можна було б умовно назвати організаційно–процедурними" [41, c. 16]. Безумовно, ми повинні враховувати, що наукове обґрунтування своєї теорії Н. Г. Саліщева зробила ще у 70–х роках минулого століття, в зовсім інших соціально–економічних і політичних умовах порівняно із сучасністю.
Вся работа доступна по Ссылке
