Традиції використання декоративно-прикладного мистецтва в школах західноукраїнських земель
Надзвичайно важливу роль у навчанні та вихованні школярів відіграє використання декоративно-ужиткового мистецтва в школі.
У посібнику «Нариси з історії зарубіжного декоративно-ужиткового мистецтва» Я. Запаско [102] зазначає, що «декоративно-ужиткове мистецтво – найдавніший вид художньої діяльності людини. На його думку, через особисті речі, побутові предмети людина приймає і формує певний спосіб життя. На побутових речах лежить відбиток особистості їх господаря, національного й соціального середовища» [102, с. 4]. Він вважав, що декоративно-прикладне мистецтво – одна із форм суспільної свідомості й діяльності людини. Аналіз результатів досліджень свідчить, що як і будь-який інший вид мистецтва, декоративно-прикладне розвивалося за канонами і законами, котрі були обов’язковими для певної історичної епохи. Художник-прикладник створював речі, зручні у користуванні, яким притаманна доцільність й утилітарність, а також ураховував естетичні вимоги свого часу. Сукупність цих характеристик визначає художню цінність предмета, маркує його як високохудожній твір, художня концепція котрого містить форму, силует, крій, декор та ін., а справжня цінність і краса речі проявляються у пропорціях і гармонії всіх її елементів.
Термін «декоративно-прикладне», що ним сьогодні так активно послуговуються, утвердився лише у 70-х рр. XX ст. Паралельно вживається інша назва – декоративно-ужиткове мистецтво, котра точніше передає зміст поняття.
Хоча виникнення ужиткових предметів сягає періоду верхнього палеоліту (40-20 тисячоліть до н. е.), історики мистецтва почали ґрунтовно вивчати народні художні промисли і професійні ремесла з другої половини XIX ст. (Г. 3емпер, Я. Фельке). Ще до середини XIX ст. декоративно-прикладне мистецтво (художнє ремесло) не ставилося на один щабель із так званими класичними «високими» видами – живописом, скульптурою, музикою. Так, О. Гегель у своїй праці «Система окремих мистецтв» не знайшов місця серед них для декоративно-прикладного мистецтва [Цит. за: 102, с. 5].
Вважаємо за необхідне зазначити, що відомий польський вчений В. Татаркевич у своїй праці «Історія шести понять: Мистецтво. Прекрасне. Форма. Творчість. Відтворництво. Естетичне переживання» [207] зазначив поняття мистетцва, а саме: те, що греки по-різному класифікували поезію та пластику, знаходить свій найяскравіший вияв у різному суспільному поцінуванні поета і пластика. Ще у V, ба навіть у VI сторіччі митців-пластиків трактували як ремісників, а поетів як своєрідних віщунів та любомудрів. А все тому, що поезію розуміли тоді інакше, а мистецтво й поготів. Поняття мистецтва було побудоване так, що обіймало пластику, а поезії – ні. Мистецтвом у Греції називали всяке майстерне виготовлення, тобто здійснюване згідно з засадами та правилами.
Вся работа доступна по Ссылке
