Дидактичне забезпечення навчально-виховного процесу предметів циклу декоративно-прикладного мистецтва в загальноосвітніх школах
Н. Миропольська у дослідженні «Мистецька освіта у школі: концептуальні підходи» [108]. вважає, що естетичне виховання має сприяти становленню і розвитку передусім чуттєвої культури школярів унаслідок єдності п'яти складових: 1) специфіки естетичного як ціннісного ставлення людини до дійсності; 2) художньої діяльності людини; 3) «граничності» естетичної проблематики з проблематикою суміжних наук – етики, психології, мистецтвознавства, педагогіки. Цей третій елемент має свої витоки в українській філософській школі, зокрема, притаманний київській, харківській та львівській теоретичним школам (М. Бердяєв, В. Винниченко, П. Гогоцький, Д. Овсянико-Куликовський, О. Потебня, Ф. Прокопович, Г. Сковорода, І. Франко, Т. Шевченко, Г. Шпет, П. Юркевич); 4) акмеїстичного контексту, що несе в собі аналіз як феноменів «найкращої пори, найвищого рівня», так і феноменів «зрілості, сили, мужності», а, отже, вчить молоду людину дивитися на світ відкритими очима і не піддаватись ударам долі; 5) монадності людини.
Реконструкція цих теоретичних традицій в школі має задавати загальну спрямованість інтересам і пориванням учнів, ієрархії індивідуальних переваг і взірців, а головне – міру готовності та рішучості до реалізації власного сценарію життя.
Естетичне виховання насамперед має бути спрямовано на виховання специфічної якості неповторної унікальної індивідуальності, яка реалізує себе у вчинку, що постає як осягнення особистісного горішнього, що міститься у творах мистецтва, а також на знаходження школярами свого слова спочатку в мистецтві, а потім і в навколишньому житті, їхній активній співпричетності до буття [108, с. 124].
У підручнику „В сучасній школі” (під редакцією С. Русової, Ю. Сірого, Я. Чепіги і С. Черкасенка) С. Панасенко, зазначає, що для української дитини, яка часто приходить до школи, не знаючи ані єдиного слова московського, школа з першого ж разу робить враження чогось чужого, від її життя далекого [170, с. 6].
Щоб таке враження потім не стало домінантним, школа повинна докласти максимум зусиль і зацікавити дитину процесом здобуття нових знань.
У цьому ж підручнику вже згадуваний С. Панасенко висловлює думку про те, що одно з найголовніших завдань школи – розвинути розум у дитині, розбудити в неї думку, зробити їх швидкими та гострими. Тим часом від довгого, безглуздого такого читання дитячий розум, його здібності не тільки не розвиваються, а навпаки, притупляються [170, с. 17].
Потрібно поступово давати дитині посильні завдання, які б розвивали її творчі здібності та нахили. Писати самостійну роботу, в якій повинен виявлятись творчий дух дітей, – це зовсім неможлива праця в українських школах: у ту годину в дитячій голові відбувається такий трудний процес, який здався б не по силі дорослому чоловікові, а не то що дитині. Нелегка праця на перших порах у школі висловлювати на папері свої думки навіть рідною мовою, а коли до цього треба ще свої слова перекладати в умі [170, с. 23].
Вся работа доступна по Ссылке
