Виховання самоповаги особистості як психолого-педагогічна проблема

     

      Проблема виховання самоповаги у молоді привертає увагу фахівців різних галузей наукового знання – філософії, психології, педагогіки. Зміни у суспільній моралі, зорієнтованість на гуманістичну, а не авторитарну етику, обумовлюють зміни і у виховному процесі навчальних закладів, зокрема коледжів. У вирішенні цієї проблеми на перший план висувається особистість, з усвідомленням власної унікальності, неповторності, ціннісним ставленням до себе самої, здатна поважати сама себе.

      Перші спроби порушити проблему самоповаги знаходимо в працях античних філософів. Протагор визнавав людину мірою всіх речей. У центрі філософської концепції Сократа – етична проблема сутності людини через самопізнання. „Пізнай самого себе!” – за Сократом, означає пригадати вже відомі істини. „Таке пізнання є одночасно і вихованням (дослівно віднайденням прихованого), висвітленням забутих чеснот. Тобто, у такому пізнанні (пізнанні себе) сутнісно присутній морально-етичний аспект. Знання про себе є одночасно вихованістю, здатністю будувати вчинки за ідеалами справедливості, добра, краси” [30, с.285]. Натомість, усі людські вади, на думку, Сократа зумовлюються незнанням, нерозумінням себе та неповагою до себе, а зрештою і до інших людей. Засуджував Сократ і самозаспокоєння, тобто некритичне ставлення до себе, задоволення власною обмеженістю, що також протистоїть самоповазі.

      У „Харміді” Платон розвиває думку про те, що моральна вимога самопізнання має на меті особливий вид знання, об’єктом якого слугують не інші предмети як у звичайного знання, а воно саме, маючи на увазі знання про знання, яке визначає етичний мотив. Цінною для нашого дослідження є думка Платона, згідно з якою виховання у молодого покоління бажання жити за правилами, спираючись на самовладання, забезпечує перемогу людини над нижчими потягами [28].

      За часів Середньовіччя найбільш відомим представником західноєвропейської схоластики був П. Абеляр, який у дискусіях з Росцеліном та Гільйомом звернув увагу на певні суперечності в етичних універсаліях. У розумінні людини його можна вважати продовжувачем Аристотеля, підтвердженням цього є його твори „Так і ні”, „Пізнай самого себе” та ін. Наприклад, у трактаті „Пізнай самого себе” філософ надає особливої уваги намірам і схильностям індивіда, які, на його переконання, і визначають моральність чи аморальність вчинків, ставлення людини до самої себе як гарної чи поганої. Іншими словами, людина сама має протистояти злу, не робити заздалегідь поганих вчинків чи схвалювати в собі якісь погані схильності, адже все це суперечить її самоповазі.

      Досліджуючи Середньовіччя російський філософ В. Ільїн доводить, що самоповага особистості набула особистісної значущості саме в цей період, оскільки в період Античності людина фігурувала не як „Я”, а як „Він”, наприклад, в працях Аристотеля, на це звертав увагу і Б. Грейхойзен [65, c.386].

      Вся работа доступна по Ссылке