Поняття „навчально-пізнавальна література” в контексті сучасної освіти
Здавна цінність книги та читання була незаперечна; соціальна значущість літератури в житті будь-якої людини та суспільства величезна. Книга – ланка, що зв’язує нас із минулим і майбутнім, це шлях до пізнання речей і явищ. Відкриваючи навколишній світ, вбираючи досвід поколінь, дитина розвиває свій розум і відчуття, виробляє переконання, пізнає, оцінює та виховує саму себе. І немає в процесі саморозвитку такої загальнодоступної та могутньої сили, як книга. Починаючи з 90-х років XX століття, читання розглядається як ключ до сторіччя, інформації, як фундаментальне право кожної людини, як умова її розвитку та розвитку нації в цілому [52]. Письменність сьогодні в різних країнах є вже не стільки метою, скільки засобом здобування освіти, що впливає на якість життя окремої людини і всього суспільства.
Книга розвивалась одночасно з формуванням суспільства, втілюючи в собі його основні досягнення, відповідаючи вимогам тієї або іншої історичної епохи. Книжка як продукт, створений у сфері матеріального виробництва, має речову форму, що відрізняється своєрідністю й індивідуальністю елементів, характерних для кожного історичного відрізку часу. Під впливом книги в кожного індивіда виникають різні ідеї, образи, думки, які в процесі читання формують сукупне знання, що дає поштовх новому витку в розвитку суспільної свідомості. Не дивлячись на дуалізм, закладений у природі книги, вона є єдиним цілісним організмом, що має своєрідну, характерну для кожної епохи естетику, втілену в художньо-графічних формах. Об’єднуючи в собі не лише освітній і пізнавальний, а й світоглядний, естетичний, моральний і духовний потенціал, книга є значущим чинником формування особистості людини, її національної свідомості, а також одним із провідних засобів масової комунікації. Книга і періодика, тобто друкована текстова продукція, на сьогодні є найбільш традиційними засобами отримання інформації, самоосвіти та дозвіллями [47, с. 21].
Історично інтерес до читання з’явився разом із розповсюдженням писемності, в процесі появи і накопичення книг. При цьому формувалася потреба суспільства в читанні. Проте, не тільки сама книга виконувала громадський обов’язок перед суспільством, задовольняючи читацькі інтереси громадян, але й суспільство культивувало освічену, читаючу людину. Величезна сила впливу читання на особу наголошувалася ще вченими стародавньої античності: Платон („Держава”, „Закон”), Арістотель створив науку про поезію та безпосередньо говорив про естетичне виховання за допомогою поезії („Поетика” VIII книга) [60, с. 61]. В період Відродження й Освітньої епохи затверджуються необмежені можливості людської творчості, висуваються ідеї самоцінності й самодіяльності особистості, обґрунтуванням якої є всебічність її інтересів (роботи Віторіно де Фільтрі, Т. Мору, Т. Кампанеллі) [185].
Проблеми виховання цілісної та гармонійної особистості знайшли відображення в класичній німецькій філософії І. Канта, Г. Гегеля, О. Гумбольдта, Ф. Шеллінга. Шляхи виховання всебічно розвиненої естетично-етичної особистості висвітлено в працях прогресивних російських педагогів В. Острогорського, К. Ушинського [285; 288]. Багато філософів, педагогів нового часу вказували на значення друкарських творів у збагаченні знань людини, формуванні смаку до читання. Сучасні дослідники (О. Львов, Д. Ліхачов, Т. Лутова, Б. Мейлах, В. Фролова) [154; 150; 98; 292] відзначають, що культура окремої людини, суспільства, народу неможлива без ,,діяльної творчої пам’яті всього людства”, що фіксується в книзі. Залучення до літературної спадщини вимагає від читача самостійного творчого мислення, особливого читацького таланту. Водночас очевидно, що навички творчого читання треба прищеплювати людині, варто їх розвивати, вирощувати, культивувати. Проблема читацького інтересу визначається науковцями (І. Бутенко, В. Волкович, О. Джеджелей, З. Іванова, І. Корнійчук, Я. Шафір) як показник усебічного духовного розвитку людини [48;59; 92; 115; 140; 306].
Проблеми виховання школярів-читачів, вироблення в них самостійних читацьких навичок з’явилися давно. До ХІХ ст. методика читання (класного та позакласного) як галузь педагогічної науки сформована ще не була. Однак уже в ХІ ст. склалися передумови зародження методики читання: в пам’ятках Київської Русі знаходимо свідчення про значний інтерес наших попередників до вивчення літератури. Київський князь Володимир Святославович під час свого правління відкрив спеціальні майстерні, де переписувалися книги, а пізніше створив школи для дітей київської знаті. Викладання в тогочасній школі вимагало створення підручників і пошуків форм, засобів і прийомів „книжного навчання”.
На кінець ХVІІІ століття визначено основні засади літературної освіти школярів, у розробці яких видатна роль належала І. Вишенському та Г. Сковороді [268]. Це прищеплення любові до книги, читання – важливий аспект навчально-виховної роботи; твори для читання потребують ретельного відбору; під час спілкування з книжкою слід дотримуватися певного режиму; важливе значення має поєднання естетичної та пізнавальної функцій читання; вирішальну роль у керівництві самостійним дитячим читанням відіграє вчитель [292].
Вся работа доступна по Ссылке
