Культура міжетнічного спілкування як наукова проблема

     

      Сучасна соціокультурна ситуація у світі характеризується розширенням взаємозв’язку і взаємозалежності різних країн, народів і їхніх культур. Сьогодні неможливо знайти етнічні спільноти, які не зазнали б на собі впливу як із боку культур інших народів, так і з боку більш широкого соціокультурного середовища, яке існує в окремих регіонах й у світі в цілому. Цей вплив посилюється внаслідок зростання культурних обмінів і прямих контактів між учнями в контексті Болонського положення. Розширення взаємодії культур і народів робить особливо актуальним питання про культуру міжетнічного спілкування.

      Взаємодіючи в міжетнічному середовищі, люди стикаються з різноманітністю культурного оточення, іншоетнічною системою цінностей, що часто загострює проблему їх адаптації. Ефективна міжетнічна взаємодія сприяє успішній етнокультурній адаптації людини, яка передбачає «досягнення соціальної та психологічної інтеграції зі ще однією культурою без втрати багатств власної» [1]. Дискомфорт у взаєминах між представниками різних етнічних спільнот з’являється тоді, коли вони не знають, не розуміють або свідомо не хочуть ураховувати національну специфіку поведінки, сприйняття людини людиною, національну своєрідність ставлення людей до діяльності. У зв’язку із цим виникає проблема формування культури міжетнічного спілкування підростаючого покоління, яка б забезпечувала ефективну міжетнічну взаємодію.

      Для сучасної України проблеми, пов’язані з міжетнічним спілкуванням набувають особливої актуальності в останній період її історичного розвитку. Загострення питання про культурні відмінності між мешканцями різних регіонів, а також між представниками тих чи інших етнічних груп – один із проявів сьогодення. У процесі розвитку української національної самосвідомості, позбавленої критичного сприйняття культурних і особливо етнічних розходжень, подібні прояви неминучі. Цей процес буде більш успішним, якщо навчитися контролювати і спрямовувати його. Одним із перших кроків на цьому шляху є адекватне до сучасних умов як української, так і світової історії розуміння категорії «культура міжетнічного спілкування».

      Проблема культури міжетнічних відносин має тривалу історію. Як соціально-історичне явище, вона розглядалася у філософських, соціологічних, психологічних, педагогічних працях.

     Теоретичній розробці проблеми міжетнічних відносин сприяли дослідження природи етносу й нації Р. Абдулатіпова, С. Арутюнова, М. Бердяєва, Ю. Бромлея, Ю. Римаренко, В. Євтуха, І. Курас, І. Монолатого та ін. [2]. В історії педагогічної думки ідея використання національного компонента та виховання поваги до культури інших народів знайшла свою реалізацію в працях А. Дістервега, І. Песталоцці, Я. Коменського, Д. Локка, Ж.-Ж. Руссо, К. Ушинського, В. Сухомлинського та ін. [3].

      У радянські часи питання змісту та методики організації інтернаціонального виховання школярів, а також деякі особливості міжетнічного спілкування в учнівському колективі розглядались у дослідженнях Ю. Арутюняна, Л. Дробіжевої, Н. Асіпової, Г. Васильєва, С. Бондирєвої, В. Буренка, М. Іванюшкіна, В. Меркулова, В. Плешивцева, Ф. Горовського, Л. Лаврової, Л. Когана, І. Кона, С. Мягченкова, Е. Паїна, О. Попова, І. Сєрової, А. Ефєндієва та ін. [4]. Проблеми шанобливого ставлення до представників інших національностей висвітлювались у сучасних фундаментальних дослідженнях з етнопедагогіки Г. Волкова, М. Стельмаховича, В. Борисова, З. Гасанова, В. Євтуха, Г. Дмитрієва, В. Кукушина, В. Матіса, У. Муналбаєвої, Т. Поштарьової, Г. Філіпчука та ін. [5]. Як об’єкт науково-педагогічних інтересів окремі аспекти відносин між етносами розглядалися в дисертаціях Т. Атрощенко, В. Бойченко, О. Болдецької, І. Васютенкової, І. Вільчинської, О. Галай, О. Дигіної, В. Комарова, В. Котигоренка, Р. Кусарбаєва, Л. Ляпіної, Г. Назаренко, І. Новикової, І. Попової, Є. Степанова, М. Умаханова та ін. [6]. Роботи цих дослідників присвячені в основному проблемі міжетнічного спілкування: робилися спроби визначити сутність поняття «культура міжнетнічного спілкування», її основні характеристики та шляхи налагодження ефективного спілкування етносів.

      У зарубіжних наукових дослідженнях культура міжетнічних відносин висвітлювалась у контексті соціологічного аналізу взаємовідносин школярів залежно від їх національної приналежності (Р. Браун, П. Лазарсфельд, Р. Мертон та ін.) [7], мультікультурної комунікації та мультікультурної освіти (Д. Бенкс, М. Беннет, Д. Бері, Р. Вільямс, Е. Холл, Д. Хупс, М. Мід, Л. Росс та ін.) [8], впливу культурного фактора на націю (Ф. Боас, Е. Філіпс, Дж. Трегер та ін.) [9], проблеми подолання негативних національних стереотипів (У. Босс-Ньюннінг, Д. Катц, Е. Штотланд, Р. Латс, М. Сміт, Т. Валас та ін.) [10]. Одним із аспектів міжетнічних відносин у вищеназваних дослідників виступає виховання культури міжетнічного спілкування. Сучасна наука у вивченні питань культури міжетнічного спілкування накопила великий досвід. Культура міжетнічного спілкування є предметом дослідження не тільки педагогіки, але й соціології, політології, соціальної антропології, культурології, філософії та ряду інших гуманітарних наук. Крім того, теоретичне обґрунтування культури міжетнічного спілкування ведеться вченими України (Л. Аза, В. Арбєніна, О. Гриценко, Т. Атрощенко, Ф. Горовський, Л. Лаврова, Ю. Римаренко, В. Євтух, Т. Клинченко, І. Курас, Л. Ляпіна та ін.) [11], Росії (Ю. Бромлей, М. Гасанов, В. Комаров, Л. Коган, І. Новикова, І. Сєрова, М. Умаханов та ін.) [12]. І хоча активні дослідження цих питань розпочалися лише в другій половині ХХ століття, сьогодні існує значна кількість наукових підходів, які дозволяють досить глибоко та всебічно зрозуміти культуру міжетнічного спілкування як наукову проблему.

      Розкрити сутнісні характеристики центрального поняття цього дослідження доцільно через установлення зв’язків із суміжними категоріями. Виходячи з вимог до визначення понять, прийнятих формальною логікою та інтерпретованих О. Усовою, «поняття є знання істотних властивостей (сторін) предметів і явищ навколишньої дійсності, знання істотних зв’язків і відносин між ними» [13], тому слід визначити найближчі родові поняття: етнос, культура, спілкування, культура міжетнічного спілкування.

      У контексті проблеми, що розглядається, важливо звернутися до праць Ю. Бромлея, який запропонував й обґрунтував сутність етносу. Це поняття в найбільш загальній формі визначається ним як сукупність людей, що історично склалася на певній території і які мають спільні, відносно стабільні особливості культури й психіки, а також відзначаються «усвідомленням своєї єдності та відмінності від інших таких самих утворень, тобто самосвідомістю» [14]. Така спільність постає як результат спільної історичної практики ряду поколінь людей, практики, втіленої в матеріальних і духовних атрибутах цієї спільності, практики, відображеної у свідомості її членів. Завдяки такій етнічній самосвідомості, стверджує Ю. Бромлей, «члени кожного народу обов’язково певним чином відокремлюють свій етнос від усіх інших, а його членів – від представників інших народів» (згідно зі стародавнім принципом «ми – вони») [15]. До того ж, у кожного народу побутують уявлення щодо його відмінностей від інших – близьких і далеких.

      У сучасних гуманітарних науках поняття «культура» належить до фундаментальних, закономірно, що воно є центральним і в міжетнічному спілкуванні. Сьогодні існують різні підходи до того, що вважати пріоритетним у вихованні культури: виховання, засноване на загальнолюдських цінностях або побудоване відповідно до цінностей і норм конкретних регіональних культур. В історії педагогіки також відомі різні підходи до вирішення цієї проблеми. Так, Дж. Локк розглядав проблему виховання «по культурі» [16]. Розвинув цю ідею, теоретично її обґрунтував і сформулював А. Дістервег [17]. Такий підхід до виховання отримав назву принципу «культуродоцільності». Суть цього принципу А. Дістервег пояснив таким чином: «При вихованні необхідно брати до уваги умови місця й часу, у яких народилася людина і в яких належить їй жити. Одним словом, усю сучасну культуру в широкому і всеосяжному значенні слова, особливо культуру країни, яка є батьківщиною учня» [18]. Такий принцип одержав визнання в педагогіці кінця XIX – початку XX століття.

      Вся работа доступна по Ссылке