Історія виникнення та розвиток епістолярного жанру у літературі та педагогічній думці
Виникнення епістолярного жанру сягає давнини, має свою історію і “своїх корифеїв – від Цицерона до мадам Севільї і Чістерфільда” [174, с. 6]. Епістолярій здавна був предметом наукових досліджень і посідав в історії світової культури своє незмінне та специфічне місце. Це пояснюється процесами формування національних культур, зокрема національної мови та педагогічної науки. З часом лист набуває значення соціокультурного та педагогічного феномену, стає засобом, який проблему особистості та її індивідуальності висуває на перший план.
Історичний аналіз епістолярного жанру дозволяє дослідити лист як своєрідний чинник еволюції самосвідомості, як документ індивідуальності в історії літератури та педагогічної думки. На різних історичних етапах лист у сконденсованій формі репрезентує специфіку розвитку педагогічної науки, культури нації в цілому.
Вивчення історичного феномену епістолярію дозволяє зробити деякі висновки. Приватна кореспонденція вивчалася в цілому, предметом аналізу були різноманітні жанрові форми листа. Для науковців значний інтерес мали епістолярні матеріали античної епохи, епістолярне мистецтво Стародавньої Греції, оригінальна епістолографія Римської імперії, кореспонденція Середньовіччя, візантійський епістолярій, німецьке, польське, французьке, англійське листування, епістолярна спадщина нового часу.
Підкреслюючи непересічне значення та важливість попередніх розробок епістолярного жанру, не можна не відзначати, що до недавнього часу листування розглядалося лише як історико-літературне джерело, не враховуючи виховний потенціал епістолярію. Сьогодні вивчення та усвідомлення цього специфічного явища з позиції міждисциплінарного підходу та вдумливого, цілісного, уважного, концептуального читання стає вкрай актуальним. Для об’єктивності цілісного педагогічного осмислення епістолярію доцільно звернутися до історії його виникнення.
Серед зарубіжних і вітчизняних науковців немає єдності в підходах до визначення етапів розвитку епістолярного жанру через відсутність критеріїв його побудови. У цьому контексті варто звернутися до теоретико-методологічних засад, тобто до пояснювальної моделі динаміки змін парадигми епістолярного жанру та педагогічної думки. Ми виходили з того, що в історичній і педагогічній науці існують конструктивні підходи до осмислення епістології та педагогічної думки. Сучасні вчені (О. Сухомлинська, Г. Корнєтов) [172, 347] називають стадіально-інформаційний (формаційний і ліберально-модернезаційний) та цивілізаційний підходи і вважають перспективною взаємодоповнюваність цих моделей. Для нашого предмета дослідження історичним виміром буде культурологічний підхід, культура як система канонів (норм), взірців, вироблених свідомістю, і які передаються з покоління в покоління (Н. Розов) [281]. Цей підхід включає канони, зразки, тексти, людину як носія свідомості та моралі. Основою визначення етапів для нас виступає також визначення типів світоглядних позицій, що переважали в певний час [73, 174, 175].
Під цивілізаційним підходом вважають європейську цивілізацію, як значну культурно-історичну цінність, що розташована на європейському географічному просторі, і в якім відбувалися різноманітні соціальні, культурні, економічні, ідейно-політичні та інші процеси. В європейській цивілізації окреслюється український культурний простір (О. Сухомлинська) [347].
Узагальнення відомих варіантів розподілу історії епістолярного жанру за етапами (I. Войцехівська, С. Скворчинська) [73, 415] не розкривають тенденції розвитку епістолярію після 2000 року. Тому вважаємо за доцільне узагальнити представлені етапи, враховуючи періодизацію педагогічної думки за О. Сухомлинською і запропонувати власні, в основу яких було покладено такі критерії, як: політична влада в державі; соціальний стан суспільства; трансформації в освіти, вихованні, літературі. (Див. додаток З).
Спробуємо проаналізувати кожен етап, що сприятиме розумінню передумов розвитку епістолярного жанру, використання його виховного потенціалу в історії літератури та педагогічної думки.
І етап (Античний (VIII ст. до н. е. – V ст. н. е.) – зародження епістолярної традиції. Яскравими прикладами є епістолярій Давньої Греції, Давнього Риму. Дослідники В. Сметанін, В. Кузьменко зазначають, що перші листи з’явилися за 2400 – 2200 років до н.е. У пам’ятках східної літератури зафіксовано відомоті про листи індійського царя Стратобата до Семіраміди, Давида до Іова, царя прета Аргоського до лікійського царя.
Серед стародавніх епістолярних текстів, що дійшли до нас із глибини століть, найстаріші реліктові документи античної епохи належать перу Сократа [8, 14], Платона [8, 14], Аристотеля [12]. Саме Аристотеля вважають автором першої концепції епістолярного стилю. Вона полягала у своєрідному тлумаченні змісту листа через “образ епохи”, культурне середовище, яке впливає на думки, моральність і благочестя, вихованість. Завдяки такій формі, на думку Аристотеля, просторова відчуженість кореспондентів мала б зникнути, тобто створювалася б ілюзія їхньої присутності. Античний період М. Коцюбинська характеризувала як період листа-мовлення. Наука листування тоді входила до обсягу риторики. Існувала чітка регламентація епістолярних жанрів, стилістичних вимог до них, пропонувалися спеціальні вправи в написанні листів, були своєрідні методичні вказівки. Показовим у цьому сенсі є трактат “Як треба писати листи”, датований приблизно рубежем нашої ери.
Із найбільш ранніх листів античності до нас дійшли листи Сократа, Платона й Аристотеля.
У своїй епістолярній спадщині Сократ наголошував на тому, що найвище добро для людини, запорука її щастя – це доброчесність, якої можна навчитися. Відомий філософ давньої Греції звів усю філософію до обґрунтування моральних засад буття людини, її дій і поведінки. Непохитна віра в можливості й потребу морального вдосконалення людини, прагнення самопізнання, що дозволяє людині “віднайти саму себе”, бачення добра й доброчесності як особливого виду знання, без якого не обійтись на нелегкому шляху до вищого блага і справжнього щастя, – основні сократівські ідеї.
Вся работа доступна по Ссылке
