Епістолярний жанр у педагогічній спадщині В. Сухомлинського

     

      Визначити, дослідити і, в решті-решт, усвідомити місце та роль педагогічного епістолярію В. Сухомлинського видається надзвичайно важливим науково-практичним завданням. Така наукова рефлексія є необхідною для подальшого розвитку педагогічної науки, для відпрацювання ефективних інноваційних виховних технологій.

      Аналізуючи педагогічну спадщину В. Сухомлинського, академік І. Бех констатував: “…його причетність до світу, перш за все до життя людини, була вражаючою, такою, що забирала всю його душу, сповнену глибокими переживаннями. Часто ця причетність її спустошувала, але у постійних людських контактах знову наповнювалась добром і благородством, що не знало меж. Постійний діалог був життєвим кредо В. Сухомлинського: без нього він не уявляв свого професійного призначення, свого безкорисливого служіння дітям і дорослим” [31, с.10]. Педагогічна творчість В. Сухомлинського – це ще одне переконливе свідчення великої сили, мудрого багатства і яскравої краси мови українського народу. Саме в педагогічній творчій спадщині педагога відбився природній розум українців, щирість і правдивість почуттів і самовіддана любов до дітей.

      Ім’я В. Сухомлинського відомо далеко за межами України та Росії. Ідеї виховання та навчання підростаючого покоління вчений виклав у 48 монографічних працях, у сотнях статей (понад 600), художніх творах для дітей (біля 1500). Увесь доробок був блискуче реалізований у власній педагогічній діяльності. Упродовж всього короткого, але яскравого життя Василь Олександрович працював учителем української мови та літератури, російської мови та літератури, завідувачем районним відділом народної освіти, директором Павлиської середньої школи на Кіровоградщини, був членом-кореспондентом АПН СРСР.

      У контексті наукового пошуку, для з’ясування цінності та значення епістолярного жанру в педагогічній спадщині В.О. Сухомлинського, вважаємо за необхідне окреслити його характерні риси.

      Активна життєва позиція, емпатійність були основними показниками ставлення Василя Олександровича до людини, і це найголовніші мотиви його педагогічної творчості: “Хто ж допоможе людині, як не я?”. Таку духовну позицію залишив нам В. Сухомлинський, і вона простежується в його листуванні, фундаментальних працях та практичній виховній роботі. Через усю творчість Василя Олександровича лейтмотивом проходить теза про те, що людина – “мірка усіх цінностей”. В ідеальному образі людини він відзначав такі риси:

      - уміння дорожити святинями Батьківщини як особистими цінностями і святинями своєї свідомості та свого серця;

      - гармонійну єдність суспільного й особистого, великого і малого в духовному житті людини; - багатство духовного світу, духовних інтересів, духовних запитів і потреб; уміння користуватися духовними цінностями і дорожити ними, бачити, знаходити їх олюднення в особистому світі;

      - потребу людини в людині як носія духовних цінностей; виникнення, розвиток цієї потреби на основі духовної спільності людей, їх прагнення до володіння духовними цінностями;

      - активне ставлення до добра, зла, уміння не лише бачити добро і зло, а й близько примати до серця все, що відбувається довкола; ідейні переконання, готовність боротися за них;

      - почуття людської гідності – повагу до самого себе, уміння дорожити своєю особистою честю, своїм ім’ям; постійне прагнення до моральної досконалості;

      - постійне бажання збагачувати й розвивати свій розум;

      - естетичне багатство;

      - любов до праці, прагнення до вдосконалення трудової майстерності;

      - фізична досконалість.

      Як бачимо, сила й педагогічний талант великого гуманіста В.О. Сухомлинського у намаганні сформувати в дитини співчуття, співпереживання, відгук на чуже горе, приймати “сердечну участь у житті, у творенні радощів…” [31, с.10].

      У працях В. Сухомлинського закладено парадигмальні основи системи виховання майбутнього громадянина на гуманістичних ідеях добра і краси. “Педагогіка серця”, “Педагогіка людиноцентризму” розвивають чутливість до всього людського, насамперед до людського в самому собі. Кожна дитина, на переконання В. Сухомлинського, має пройти тривалу школу відчуттів і сприймань, яка б виробила в ній широкий діапазон почуттів, любов і повагу до людини, особливо до знедоленої.

      Для всієї педагогічної творчості великого педагога притаманний принцип діалогу, який “став для В. Сухомлинського центром власної внутрішньої лабораторії, універсальним способом мислення і в царині педагогічного пізнання, і в царині соціально-духовної комунікації” [31, с.10]. І. Бех цей діалог представив як форму діалектичного осягнення різноманітних проблем: “За якого ставало можливим відкривати складні й приховані від живого споглядання закономірності, що пояснювали відносини гармонії у будь-якому пізнавальному об’єкті” [31, с 10-12].

      У працях В. Сухомлинського простежується педагогічне правило: подібне виховується подібним – любов любов’ю, вимогливість вимогливістю.

      Гуманістична діалектика як наслідок філософського рівня світорозуміння, це пізнавальний масштаб, який притаманний педагогічній спадщині Василя Олександровича. І. Бех вважав: “…філософська інтуїція В. Сухомлинського як результат відповідного творчого мислення була бездоганною. І це не перебільшення. Так, академічні філософи прагнули пояснити який внутрішній механізм забезпечує життєву інтенцію людини, її не пристосовницьку активність, яка й визначає безкінечність її розвитку як особистості. У зв’язку з цим Бергсон вводять поняття “життєве поривання” – як всеохоплюючу рушійну силу, що задає розвивальний вектор існування людини. Звичайно, ця філософсько-екзистенційна ідея не була відома В. Сухомлинському. Незважаючи на це, він, по-перше, вичленовує у житті основне устремління людини – прагнення культурного продовження себе в людському роді як найвищий сенс життя; по-друге, на основі саме такого призначення людини В. Сухомлинський веде мову про моральне поривання, яке має піднятися до поривання духовного. На нашу думку, це справжня метастратегія вирішення сучасних виховних проблем, які різко ускладнилися на початку двадцять першого сторіччя” [31].

      Ці принципові теоретичні положення не залишилися на папері, а знайшли свою реалізацію в практиці роботи Павлиської середньої школи, “школи формування стійких моральних переконань”. Постійна кропітка робота щодо формування у школярів стійких моральних переконань дозволила сформулювати “Десять не можна”: “Не можна ледарювати, коли всі працюють … Не можна сміятися над старістю і старими людьми – це величезне блюзнірство… Не можна заходити в суперечку з шановними і дорослими людьми, особливо із старими… Не можна виявляти незадоволення тим, що в тебе немає якоїсь речі… Не можна допускати, щоб мати давала тобі те, чого вона не бере собі… Не можна робити того, що засуджують старші… Не можна залишити старшу рідну людину одинокою… Не можна збиратися в дорогу, не спитавши дозволу і поради у старших… Не можна сідати до столу, не запросивши старшого… Не можна сидіти, коли стоїть доросла, особливо літня людина…” [361,с. 149–416]. Ці настанови не втратили своєї актуальності і сьогодні.

      Вся работа доступна по Ссылке