Стан практичного формування життєвої компетентності підлітків з особливими потребами в Україні

     

      Згідно з Національною доктриною розвитку освіти України у XXI столітті [72] реформування системи освіти й виховання в напрямі її удосконалення вимагає такої організації навчально-виховного процесу, яка б максимально забезпечувала гармонійну інтеграцію в суспільство особистості кожної дитини на основі найповнішого використання її задатків та врахування особливих потреб. У цьому контексті актуальною проблемою сучасної української педагогічної теорії і практики є формування життєвої компетентності дітей з особливими потребами при здійсненні соціально-педагогічної їх підтримки в спектрі забезпечення реабілітації та соціальної адаптації.

      Зростання значимості розв’язання даної проблеми зумовлене збільшенням в останні роки і в Україні кількості дітей (у тому числі й підлітків), які мають різні порушення фізичного чи нервово-психічного здоров’я. Звернення учених, педагогів, громадських діячів та ін. до проблеми пов’язано також з вітчизняною філософією соціальної педагогіки, яка полягає в тому, що підлітки з обмеженими можливостями розвитку в умовах українського демократичного суспільства не повинні залишатися на узбіччі соціально-культурних процесів, економічного життя суспільства, а мають набувати необхідного життєвого досвіду нарівні з іншими людьми.

      Соціально-економічні та політичні реформи, які відбуваються в Україні, прискорили необхідність удосконалення такого важливого виду професійної діяльності, як здійснення соціально-педагогічної підтримки дітей з особливими потребами.

      З одного боку, реорганізація цього напряму соціально-педагогічної роботи зумовлена переорієнтацією цілей державної соціальної політики на всебічний розвиток людини, з огляду на її можливості, а також на гуманізацію та гармонізацію відносин між членами українського суспільства. З другого боку, соціальні й економічні реформи (особливо початку ХХІ ст.) породили й глибокі кризові явища: духовну убогість, моральне зубожіння (жорстокість, агресію та байдужість тощо).

      Така ситуація потребує професіоналізації українського підходу до здійснення соціально-педагогічної підтримки молодого покоління в суспільстві, особливо підлітків з особливими потребами.

      Більшість вітчизняних дослідників, враховуючи самобутність слов’янської культури, традицій, справедливо наголошують на суттєвій відмінності ставлення до дітей з особливими потребами в Україні від західного зразка.

      Розглянемо основні характерологічні особливості вітчизняного підходу до вирішення проблеми соціально-педагогічної підтримки підлітків з особливими потребами.

      Необхідність надання дітям з обмеженими можливостями рівних прав в одержанні освіти та соціальної адаптації в нашому суспільстві забезпечують такі міжнародні документи, ратифіковані Верховною Радою України, як «Конвенція ООН про права дитини», «Всесвітня декларація про забезпечення виживання, захисту та розвитку дітей» і «План дій щодо її здійснення до 2000 року» тощо. Приєднавшись до основних міжнародних договорів у сфері прав людини, Україна взяла на себе зобов’язання щодо забезпечення права на освіту дітей з особливими освітніми потребами.

      В основних вітчизняних нормативно-правових актах – Законах України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні», «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії», «Про охорону дитинства», «Про соціальні послуги», «Про реабілітацію інвалідів в Україні», а також Концепції виховання дітей та молоді в національній системі освіти тощо регламентовано надання освітніх, медичних, соціальних послуг особам з обмеженими можливостями здоров’я, зокрема, дітям з особливими освітніми потребами.

      Наприклад, у Законі України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» [72], (прийнятий у 1991 р., а в 1994, 1996, 2000 рр. доповнений і вдосконалений) вперше у вітчизняному законодавстві пріоритетом соціальної політики держави стосовно інвалідів стає реабілітація. Закон передбачає низку спеціальних прав для інвалідів, без яких вони не можуть успішно інтегруватись в суспільство, з-поміж них: право на медичну допомогу (безкоштовно або на пільгових умовах), право на медичну реабілітацію (ст. 5, 25); право на забезпечення безперешкодного доступу до інформації за допомогою засобів комунікації (ст. 30, 34, 35); право на забезпечення безперешкодного доступу до об’єктів соціальної інфраструктури (розділ V ст. 26–30); право на забезпечення житлом (з обладнанням жилого приміщення спеціальними засобами і пристроями відповідно до індивідуальної програми реабілітації) (ст. 29, 30); право на освіту інвалідів (ст. 21, 22); право на працевлаштування (ст. 17, 20); право на матеріальне забезпечення (ст. 36); право на соціально-побутове обслуговування (ст. 37); право на медичне і санаторно-курортне лікування (ст. 38); право на транспортне обслуговування (ст. 28); право на створення громадських об’єднань (розділ ІІІ ст. 12–16).

      Вся работа доступна по Ссылке