Сутнісна характеристика туристсько-краєзнавчої діяльності як фактора виховання особистості

     

      Визначення сутнісних характеристик туристсько-краєзнавчої діяльності та її особливостей як фактора виховання особистості потребувало розкриття змісту таких понять, як „туризм”, „краєзнавча діяльність”, „туристсько-краєзнавча діяльність”.

      Туризм – це людське підприємництво, до якого людина вдається аби задовольнити свої світоглядні та духовні потреби, пізнати навколишній світ, реалізувати свою особистість у просторі „іншого”: інших культур, звичаїв, способів життя.

      Термін „туризм” з’явився в англійській літературі на початку ХІХ ст. для позначення екскурсії або мандрівки, які завершувалися поверненням до місця їх початку [52]. Однак організовані мандри з метою пізнання культури і природи інших народів існували ще в стародавньому світі. Так, у VI ст. до н.е. стародавні греки і римляни здійснювали мандри в Єгипет, де їх цікавила стародавня історія, культура, незвичайна природа, чудові єгипетські споруди.

      Першим грецьким туристом був Геродот, який описав свої численні мандри в дев’яти книгах. Друга книжка присвячена Стародавньому Єгипту, який він відвідав після 459 р. н.е. Багато мандрували стародавні греки і по своїй країні (поїздки в Олімпію на олімпійські ігри), здійснювали далекі мандрівки до цілющих джерел, а також до святих місць.

      Цілеспрямований розвиток туризму як засобу фізичного і духовного становлення людини припадає на епоху Відродження (XV – XVI ст.). Ці питання набули висвітлення в працях Х. Вівеса, М. Монтеня, Т. Мора, Ф. Раблє, Е. Роттердамського, які відводили особливе місце використанню походів у формуванні особистості [131, с. 5–7]. Такі прогулянки вони називали екскурсіями. Особливий внесок в обґрунтування важливості походів і мандрівок у вихованні молоді зробив В. де Фельтре, який вважав, що багатоденні походи є цінним засобом формування в молоді фізичних, моральних і морально-вольових якостей. У створеній ним школі (1425 р.) в Мантуї він запровадив вправи, характерні для руху на місцевості; разом зі своїми учнями здійснював багатоденні походи у передгір’я Альп [121].

      Велику увагу надавали туристським походам як засобу виховання педагог Г. Гамерариус („Розмови про фізичні вправи”), італійський професор медицини І. Меркуріаліс („Види фізичних вправ”). Як засіб оздоровлення людини туристські походи практикувалися у семінаріях ієзуїтів [52].

      В епоху Просвітництва (XVII ст.) туристські походи розглядалися як вагомий засіб патріотичного виховання молоді та зміцнення її здоров’я (Ж.-Ж. Руссо та ін.) [192, с. 521], що сприяло подальшому розвитку туризму. У своєму вченні „Познание природы и стремления к выработке норм естественного поведения” Ж.-Ж. Руссо обґрунтував важливість пішохідних мандрівок для розв’язання оздоровчих завдань, розвинув теорію про значущість мандрів у справі виховання, розкрив цілі та завдання мандрівок, їх взаємозв’язок з іншими виховними засобами. Його теорія була доповнена працями німецьких педагогів І. Зельцмана, І. Мутса-Мутса, Ф. Яна [52].

      Наприкінці XVII – на початку XVIII ст. в європейських країнах деякі вчителі в роботі з учнями використовували піші прогулянки і поїздки у визначені місця, розташовані поблизу. У другій половині XVIII ст. у Західній Європі почали створюватися своєрідні центри туризму.

      Вся работа доступна по Ссылке