Погляд на свободу в гуманістичній психології
Гуманістична психологія, що проголосила себе в якості „третьої сили”, опозиційної щодо біхевіоризму й психоаналізу, запропонувала інший погляд на людину, який полягає у визнанні її позитивної природи, потенціалу, здатності до самоактуалізації (А. Маслоу), до зростання, розвитку й удосконалення себе, що незмінно проявляється за сприятливих умов (К. Роджерс).
В теорії А. Маслоу поняття свободи спеціально не розробляється, хоча ідеї, висловлені ним, узгоджуються з положеннями екзистенціальної психології про наявність у людини свободи вибирати спосіб життя й бути відповідальним за свої рішення. У контексті теорії А. Маслоу особистісна свобода особливо виразно проявляється в тому, що людина здатна визначати, який потенціал має і як може його актуалізувати. Свобода людини зростає з її рухом вгору по так званій „піраміді потреб”. Цей рух пов’язаний з поступовим звільненням від домінування дефіцитарних потреб. На високих рівнях цієї ієрархії індивід здатний формувати в собі ту людину, якою він хоче стати, а отже, він стає більш вільним у створенні своєї долі [454].
В одній зі своїх останніх книг А. Маслоу пише про наслідки, що випливають з гуманістичного підходу в психології, серед яких називає визнання „саморегуляції, самоврядування, автономного вибору організму. Організм більшою мірою, ніж припускали століття тому, має тенденцію до вибору здоров’я, зростання, біологічного успіху” [254], і врахування цього веде до „антиавторитарної” позиції, тобто до розуміння того, що зовнішній контроль як спосіб організації „оптимального” середовища не спроможний. Ця позиція заснована на довірі до внутрішніх імпульсів дитини, на їх розумінні як спрямованих на психологічне зростання й самоактуалізацію, і це означає опору на спонтанність та автономію дитини в процесі її виховання (автор називає таку позицію „даосистською”) [254]. У цьому ж контексті А. Маслоу розмірковує про завдання науки, традиційно орієнтованої на прогнозування й управління: „Чи хочемо ми самі бути передбаченими або передбачуваними? Керованими та доступними для управління? … Тут виникають і вимагають вирішення питання, пов’язані з суб’єктивним почуттям свободи (на противагу детермінованості), з самостійним (а не керованим ззовні) вибором тощо. У всякому разі, я можу безперечно сказати, що психологічно здорові люди не люблять, щоб ними управляли. Вони вважають за краще почувати себе вільними й бути такими” [Там само; курсив В. Ч.].
Цікавими є наведені А. Маслоу описи станів, пов’язаних із самоактуалізацією, – пікових та плато-переживань, моментів „буттєвого пізнання”, які, на наш погляд, є феноменологічними „ілюстраціями” переживань свободи. У таких описах автор зазначає, що в ці моменти людина стає „більш вільною від зовнішніх впливів”, „більшою мірою стає самою собою, своїм реальним, автентичним Я”, вона долає „невротичну зв’язаність з іншими людьми”, позбавляється від „ірраціональних переносів”, проявляє „моральну рішучість і впевненість” тощо [254]. Отже, самоактуалізація, як ми вважаємо, – це процес розгортання психологічної свободи особистості, хоча сам А. Маслоу не використовував поняття свободи для її визначення. В емпіричній частині дослідження ми наводимо дані на користь цього твердження.
Близькою до теорії А. Маслоу за ключовими ідеями є концепція потоку М. Чиксентмихаї, в якій обґрунтовано можливість досягнення особистістю оптимального переживання процесу життя – досягнення щастя [466]. Не використовуючи поняття „свобода”, автор, по суті, описує стан свободи і процес життя вільної особистості. Він пише про те, що щастя – це не те, що „трапляється” з людиною, а те, що вона „вирощує” і „зберігає” в собі сама. Оптимальне переживання („стан потоку”) досягається в моменти, коли людина відчуває „не удари невідомих сил, а … панування над своєю долею. В ці рідкісні хвилини ми відчуваємо натхнення, особливу радість” [Там само, с. 23]. Характеризуючи людей, які живуть у „потоці”, М. Чиксентмихаї описує, по суті, ознаки вільної особистості: „Вони рухаються вперед, повні сил та енергії, відкриті новому досвіду. Вони живуть в гармонії з природою й людьми, зберігаючи до останнього дня здатність само-вдосконалюватись та сприймати нові знання. Вони насолоджуються всім, що роблять, яким би важким і нудним не було заняття, вони не знають нудьги, і все, що зустрічається їм на шляху, приймають спокійно і витримано. Напевне, головна їх сила полягає в тому, що вони здатні керувати власним життям” [466, с. 34]. За М. Чиксентмихаї, людина здатна сама формувати в собі стан потоку, і в цьому також полягає її свобода.
К. Роджерс у своїй концепції також не використовує конструкт „свобода”, але при цьому зазначає, що розділяє переконання екзистенціальних авторів (зокрема, Р. Мея) про „те, що людина є вільною й відповідальною, що вибір є сутністю її існування” [351]. Сам К. Роджерс створив особливий напрям психотерапії й консультування – клієнт-центрований підхід, в основі якого лежать ідеї недирективності, природного руху особистості в напрямку цілісності, усвідомленості й самодостатності. Найважливішими характеристиками терапії цього типу є: наявність у клієнта свідомої потреби до самозміни, визнання психотерапевтом права клієнта бути таким, яким він є, надання переваги психологічним утручанням, що сприяють власному інсайту клієнта, свобода терапевтичної ситуації від тиску й примусу та ін.
Ще одним практичним додатком теорії К. Роджерса є обґрунтована ним ідея вільного навчання [352]. Вільне навчання – це самостійно ініційований і оцінюваний учнем процес, пов’язаний з особистісною залученістю; він спрямований на засвоєння смислів як елементів особистісного досвіду. Протилежністю вільного є авторитарне навчання – примусове, безособистісне, інтелектуалізоване й оцінюване ззовні. Основне завдання вчителя при вільному навчанні дитини – фасилітація, тобто стимулювання та ініціація осмисленого учіння.
Вся работа доступна по Ссылке
