Межі використання військовослужбовцями Збройних Сил України політичних прав
Одразу зауважимо, що з огляду на тему дослідження ми зосередимося не на загальних проблемах правового регулювання політичних прав, а тільки на тих з них, що є наслідком адміністративно-правового регулювання політичних прав військовослужбовці Збройних Сил України в аспекті використання таких прав військовослужбовцями як можливостей, наданих правовими нормами, здійснюваних для задоволення власного інтересу [11, с. 421].
Використання – форма реалізації права, що виражається в задово¬ленні його носієм свого інтересу на свій розсуд (право на роботу, на навчання, звертатися в суд і т.д.) [75, с. 250].
Ця форма реалізації прав є відмінною від трьох інших, встановлених ще античними юристами: дотримання (від лат observare – дотримуватися, спостерігати) – це стриманість суб’єктів права від вчинення заборонених правом дій, це пасивна форма реалізації права, бо пов’язана з непорушенням заборон; виконання (від лат exseguire – виконувати, здійснювати) полягає у вчиненні суб’єктом права запропонованих правом дій, це активна реалізація юридичних обов’язків; застосування права (від лат imperare – повелівати, приписувати) – це регламентована державою владна організуюча діяльність компетентних органів, організацій та посадових осіб, конкретизація загальних правоположень для одиничного випадку, індивідуального суб’єкта [79, с. 143].
Характерна риса використання як форми реалізації прав і обов’язків – активна поведінка суб’єктів. Проте, на відміну від форм дотримання і виконання, воно стосується суб’єктивних прав – використання юридичних можливостей, втілених у суб’єктивних правах. Тут дії суб’єктів, як правило, носять спеціальний, причому «спрямований» характер (наприклад, викорис-тання права на захист, права юридичного розпорядження об’єктами особис¬тої власності, виборчих прав і т.д.) [71, с. 161–162].
Політичні права військовослужбовцями використовуються з урахуван-ням спеціальних правил за рахунок встановлення, як було доведено, обґрун-товано встановлених обмежень у розумінні передбачення такої можливості у Конституції України. Водночас, обґрунтованість встановлення не означає доведену доцільність існування конкретних правообмежень щодо викорис-тання певних прав у конкретний історичний період. Мається на увазі проблема інтерпретації прав людини у певний період державотворення.
Справа в тому, що після другої світової війни в 1948 році ООН була прийнята «Загальна декларація прав людини», яка проголошувала і закріп-лювала основні права людини. З цього часу почала розвиватись теорія прав людини на міжнародному рівні [76, с. 104]. Серед закріплених прав людини наявні політичні права, які знайшли свій розвиток, перш за все, в рамках Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, схваленого Генеральною асамблеєю ООН 16 грудня 1966 р. Пакт містить широкий перелік основних прав і свобод, що повинні бути надані кожною державою–учасницією усім особам, «що знаходяться в межах її території та під її юрисдикцією», без будь-якої різниці (п. 1 ст. 2). З цією метою учасники пакту взяли на себе зобов’язання прийняти законодавчі та інші заходи відповідно до своїх конституційних процедур, «які можуть опинитися необхідними для здійснення прав, визнаних у Пакті» (пункт 2 ст. 2). «Усі люди, – підкреслю-ється в пакті, – рівні перед законом і мають право без усякої дискримінації на рівний захист закону» (ст. 26). У пакті спеціально визнається право осіб, що належать до етнічних, релігійних і мовних меншин, користуватися «своєю культурою, сповідати свою релігію і виконувати її обряди, а також користу-ватися рідною мовою» (ст. 27) [81, с. 46–47].
Не беручи за мету перерахувати всі міжнародні акти з питань правового регулювання політичних прав, акцентуємо увагу на тому, що перші з таких, які, до речі, входять до сукупності актів під умовною назвою «Міжнародний Білль про права людини», прийнято вже понад п’ятдесят років тому.
Вся работа доступна по Ссылке
