Шляхи вдосконалення адміністративно-правового регулювання політичних прав військовослужбовців Збройних Сил України
Аналізуючи сучасний стан адміністративно-правового регулювання політичних прав військовослужбовців на кожній зі стадій такого, про досконалість процесу стверджувати зарано, адже невирішені проблеми правотворчої стадії, стадії реалізації, застосування норм права, в яких встановлюється чи проявляється адміністративно-правова специфіка політич-них прав щодо військовослужбовців Збройних Сил України, не дозволяють стверджувати про ефективність регулювання як співвідношення реальних результатів здійснення правового регулювання з його метою [126, с. 220]: установлення такого порядку в суспільному житті, який би максимально відповідав приписам правових норм, закладеним в них принципами соціальної справедливості [127, с. 343]; забезпечення безперешкодного руху інтересів суб’єктів до цінностей, тобто гарантування їх справедливого задоволення.
Ця головна змістовна ознака пояснює значимість даної категорії, вважають М.С. Кельман та О.Г. Мурашин, й показує, що роль правового регулювання полягає в усуненні можливих перепон, які стоять на шляху здійснення інтересів суб’єктів. Правове регулювання – це специфічний юридичний «канал», який з’єднує інтереси суб’єктів з цінностями і доводить процес управління до логічного результату, як вказують науковці [128, с. 256].
Забезпечення за допомогою правового регулювання суспільних відносин ефективності та результативності такого є самостійним питанням теорії права [71, с. 154]. А тому, зважаючи на тему дисертаційного дослід-ження, в рамках даного підрозділу ми зупинимося на ефективності адміністративно-правового регулювання політичних прав військовослуж-бовців Збройних Сил України та його вдосконаленні.
Зрозуміло, що правове регулювання політичних прав військовослуж-бовців є частиною правового регулювання прав людини і громадянина в Україні, що у 1996 році була проголошена демократичною, правовою, соціальною державою (ст. 1 Конституції України), в чому яскраво прояви¬лися зміни орієнтирів державотворення.
Не беручи за мету встановлення поняття та характерних рис демокра-тичної, правової та соціальної держави, дане питання не можемо залишити поза увагою, адже адміністративно-правове регулювання політичних прав військовослужбовців не повинно іти всупереч загально проголошеному курсу у сфері правового регулювання прав людини і громадянина, повинно вкладатися в рамки загальноприйнятих гарантій.
Демократичною, з точки зору теорії держави та права, є та держава, де забезпечується народовладдя, здійснення влади народом безпосередньо або через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Основні риси демократії в цьому значенні дістають вияв у верховенстві права як загальної міри свободи й рівності в суспільстві; у принципі поділу державної влади на законодавчу, виконавчу і судову, які стримують і коригують одна одну; у принципі політичного плюралізму, одним з виявів якого є багато-партійність; у принципах виборності представницьких органів державної влади і колегіальності в роботі державного апарату; в розвитку місцевого самоврядування. Важливими ознаками демократії є також панування в країні законності, розвинута система законодавства, високий рівень розвитку прав і свобод людини, дієвість гарантування цих прав і свобод [129, с. 84].
Ідея правової держави термінологічно позначає зв’язок права і держави. Але розкрити справжній зміст зв’язку можна тільки крізь призму людини, що створює правові і державні установи в процесі розвитку своєї інтелектуальної та духовної сутності, вдосконалення індивідуальних і соціальних рис, що формує вільне громадянське суспільство. Людство вистраждало ідею правової державності в численних лихах, конфліктах, війнах і революціях.
У розвинених країнах все більше число людей усвідомлюють рятівну місію права, його нерозривний зв’язок з самою людиною, значення дійсно розумної правової суверенної публічної влади. Для пострадянських держав правова держава – антипод державного волюнтаризму і тоталітаризму, альтернатива будь-якій диктатурі [73, с. 113].
До проголошення незалежності ми мали проголошення принципу «все в ім’я людини, все для блага людини». Водночас, не діставало проведення цього принципу в життя, але саме закріплення його є свого роду реальним досягненням.
Проголошення держави загальнонародною. Звичайно, насправді це так і не склалося. Однак, таке проголошення створювало правові передумови для боротьби за встановлення держави народу і для народу. Особливу сукупність аксіом, норм і принципів, які становили основу як правотворчої, так і правозастосувальної діяльності держави. Це свого роду природне право. На жаль, останнє монопольно формувалося однією партією, що призводило до узурпації прав суспільства в цілому. Сьогодні «соціалістичне природне право» критично переосмислюється.
Проголошення принципу законності в діяльності державних органів і організацій громадян. Разом з тим, нам не вистачало справжньої законності в реальних відносинах і, більше того, почуття законності як у рядовій масі, так і в середовищі правлячих. Ряд гарантій прав і свобод або відсутній, або потребував у серйозному посиленні. Бракувало не тільки компетентності багатьом керівним працівникам і посадовим особам, а й незалежності ряду органів у виконанні ними державних функцій [86, с. 336–337].
Виходячи з цього, формування правової держави для України немож-ливе без послідовної демократизації суспільства, встановлення правових основ державного будівництва, без дотримання правопорядку і принципу законності. Правову державу розглядають як одну з вищих соціальних цін-ностей, покликаних затвердити гуманістичні начала, забезпечити і захистити свободу, честь і гідність особи.
Завершення створення правової держави, як вказує В.В. Лазарев, пов’язане з максимальним забезпеченням прав і свобод людини, відпові-дальністю держави перед громадянином і громадянина перед державою, з підвищенням авторитету закону і суворим його додержанням всіма держав-ними органами, громадськими організаціями, колективами та громадянами, з ефективною роботою правоохоронних органів [86, с. 332].
З урахуванням історичних даних, суспільної і державної практики та позицій сучасного наукового знання В.Д. Перевалов виділяє такі принципи правової держави:
1. Принцип пріоритету права.
2. Принцип правової захищеності людини і громадянина (це:
а) рівність сторін і взаємна відповідальність держави і громадянина,
б) особливі тип правового регулювання та форма правовідносин;
в) стабільний правовий статус громадянина і система юридичних гарантій його здійснення).
3. Принцип єдності права і закону.
4. Принцип правового розмежування діяльності різних гілок державної влади [73, с. 104–108].
Крім цих, в літературі називають і ряд інших: 1) чітке розмежування функцій суспільства і держави; 2) наявність розвиненого громадянського суспільства; 3) створення антимонопольних механізмів, що перешкоджають зосередженню владних повноважень у якійсь одній ланці або інституті; 4) верховенство і пряму дію конституційного закону; 5) встановлення в законі і здійснення на ділі суверенності державної влади; 6) формування суспіль¬ством на основі норм виборчого права законодавчих органів і контроль за формуванням і вираженням законодавчої волі в законах; 7) відповідність внутрішнього законодавства загальновизнаним нормам і принципам міжнародного права та ін. [86. с. 332].
Соціальна держава – «це насамперед структурний результат діалек-тичної взаємодії правової держави, ринкової економіки та демократичної влади, в якій останні набувають нових змістовних ознак» [130, с. 42]. Д.О. Єрмоленко розглядає соціальну державу як «засновану на принципах соціальної справедливості, рівності і свободи надкласову, правову державу з розвиненим громадянським суспільством, в якому всебічно гарантовані гідний людини прожитковий мінімум, соціальне забезпечення, загальний підйом добробуту та інші соціально-економічні права громадян, існує налагоджений, нескладний і досяжний механізм їх практичної реалізації і захисту» [131, с. 82].
Вся работа доступна по Ссылке
