Пострадянські трансформації як детермінанта новітніх тенденцій героїзації
З падінням комуністичного режиму в Центрально-Східній Європі та Радянському Союзі українське суспільство вступило у процес деконструювання комуністичної ідеології та реформування своєї національної ідентичності. В цьому зв’язку тих історичних осіб, які вважалися «буржуазними» чи «націоналістичними» і, відповідно ворожими з точки зору радянської ідеології, було реабілітовано, чи заново «винайдено». На думку В. Тихоновича, «освоєння життєвого простору як суб’єктивної соціальної реальності неможливе без формування у масовій свідомості персоніфікованих образів-зразків, що слугують компонентами ідентифікаційного процесу. На таких зразках формується національна свідомість співгромадян» [65, с.147]. Отже, через вибір та визначення певних історичних осіб з уявного переліку пересічні українські громадяни намагаються освоїти новий соціальний простір, витворюючи зв’язок між минулим, сьогоденням та проекцією майбутнього, і сконструювати таку модель історичного минулого, яка найбільше відповідає їхнім поглядам на національне минуле.
Однак, ситуація, в якій перебуває нині українська міфотворчість та історична пам’ять, ще не стали предметом спеціального наукового дослідження, тим більше відсутні розвідки щодо ваги історичного компоненту в процесах модерного націотворення. Проте, останніми роками ведуться дискусії навколо питань: чи можливо, в принципі, консолідувати націю за допомогою актуалізації історичної пам’яті та чи можливий спільний для всіх українців образ національного героя?
Варто відзначити, що значення історичного знання для національної інтеграції зростає також з огляду на явище так званого парадокса Бромлея, суть якого полягає в тому, що в умовах руйнації традиційного суспільства, при відмиранні традиційно-побутової культури, втраті питомих етнографічних рис все ж відбувається зростання етнонаціональної свідомості. Остання підживлюється за рахунок усвідомлення національною спільнотою самобутності власної історичної долі. Завдяки чому виникає підвищена увага до історичного минулого свого народу. Таким чином, історична пам’ять виконує компенсаторську функцію [24, с.241]. Враховуючи зазначені особливості функціонування історичної пам’яті, більшість вітчизняних вчених стверджують, що у сучасній українській масовій свідомості існує кілька версій історичної традиції, що унеможливлює функціонування постатей-особистостей загальнонаціонального масштабу, здатних саме своєю наявністю, діяльністю консолідувати досить невизначену спільноту народ у націю [35, с.56]. Така ситуація породила значну оціночну невизначеність навіть у сприйняті професійних істориків. Суть її вдало визначив Ю. Шаповал: «У нас по більшості принципових історичних сюжетів сповідується на сьогоднішній день класичний щедрінський симбіоз. З чим ми прийшли до десятиріччя української державності? З Київською Руссю, як з колискою трьох народів, чи з Київською Руссю, як з колискою українського народу? З Богданом Хмельницьким, як автором Переяславської угоди, чи лідером національної революції? З чим ми прийшли – з розумінням і баченням ролі не тільки Грушевського, який вже нібито легітимізований? Інших фігур багато – ті ж Винниченко, Франко, Петлюра. Відповіді ніякої немає. З чим ми прийшли – з ідеалами Української народної республіки чи ж з ідеалами Української радянської республіки, за часів якої українці збільшили свою етнічну територію»[66].
Наявність різних версій вітчизняної історії зумовлена як спадкоємністю з попередніх радянських часів, так і трансформаціями історичних парадигм від доби розпаду СРСР та становлення незалежної Української держави. Їхня природа може бути зрозумілою і дослідженою у контексті загального соціокультурного середовища всього пострадянського простору, який і до цього часу лишається прозорим для інтелектуальної експансії [22, с.54]. Сьогодні дослідники говорять про існування як мінімум п’яти історичних концепцій: української етнічної, української національно-державницької, імперської російської, етнічної парадигми національних меншин, сепаратистської, в межах яких не тільки міфологізується відповідний образ національного лідера, але й відбувається сигніфікація референтного іншого, або «антигероя», конструювання якого в свою чергу є необхідним для маркування кордонів національної групи.
Українська етнічна парадигма сприйняття минулого відродилася у сучасних умовах як захисна реакція супроти руйнування історичної пам’яті та притуплення етнічної ідентичності, які мали місце за радянського режиму. Зокрема, домінуючою щодо висвітлення вітчизняної минувшини залишається моноетнічна, сфокусована переважно на суто «українській історії» тенденція, в даному аспекті героїчним ореолом слави окреслюються особи доби Київської Русі, як колиски власне «українського народу», «український поет і художник» - Т. Шевченко, визначний «український історик і політик» - М. Грушевський тощо. Зосередження уваги на висвітленні українського фактора цілком зрозуміле з огляду на комуністичну спадщину, та ті завдання щодо творення власне української історії, які постали після 1991 року.
Вся работа доступна по Ссылке
