Організація використання та охорони земель при проведенні земельної реформи

     

      Трансформація земельних відносин завжди, на всіх етапах еволюції людської цивілізації, належала до найскладніших проблем і найважливіших напрямів реалізації соціально – економічної політики та аграрної зокрема. Це зумовлено тим , що реформування торкається, насамперед, питань власності на землю, тобто володіння, користування і розпорядження землею як основним засобом виробництва в сільському господарстві й просторовою базою розміщення всіх продуктивних сил .

      Принциповим моментом початку 90-х років XX століття стала вимагати надати землю тим, хто її безпосередньо обробляє. З цією метою в Україні була проголошена земельна реформа, яка стала складовою широкомасштабної економічної реформи., оскільки була направлена на подолання кризової ситуації у сільському господарстві введенням нових форм господарювання на землі. визначенням пріоритету форм власності, формуванням багатоукладної економіки, раціональним використанням та охорони земель.

      На даному етапі особливо актуальним є прийняття правових актів, що забезпечать належний розвиток земельної реформи. Зупинимося на правовій основі, яка створює умови для здійснення земельної реформи в Україні.

      Земельна реформа, що розпочалася в Україні у 1991 році, стала четвертою за 130 років. Перша земельна реформа була проведена в 1861 році. Вона скасувала кріпосне право і надала селянам можливість користуватися землею. Друга, так звана столипінська, була здійснена у 1906 – 1912 роках. Її суть полягала в тому, щоб селянам надати у власність невеликі земельні ділянки. Третя земельна реформа в 1917 році скасувала право власності, знаряддя і засоби виробництва й започаткувала діяльність колгоспів і радгоспів. Четверта розпочалася з прийняттям постанови Верховної Ради Української РСР «Про земельну реформу» 18 грудня 1990 року. [18]

      Правова основа останньої земельної реформи складається з двох етапів: перший, коли вона розвивалася в рамках чинного (радянського) законодавства, і другий етап – з часу прийняття Земельного кодексу України.

      Метою земельної реформи згідно з постановою був перерозподіл земель з одночасним наданням їх у довічне успадкування володіння громадянам, постійне користування колгоспам, радгоспам, іншим підприємствам, установам і організаціям, а також у користування з метою створення умов для рівноправного розвитку форм господарювання на землі, формування багатоукладної економіки, раціонального використання та охорони земель.

      Не можна було здійснювати земельну реформу на старій правовій основі. Особливо це стало очевидним, коли почали створюватися селянські (фермерські) господарства. Законом України «Про селянське (фермерське) господарство» від 20 грудня 1991 року [9] було передбачено, що земельні ділянки для ведення селянського ( фермерського) господарства надаються громадянам за їх бажанням у довічне успадковане володіння, приватну власність або оренду. Це був початок запровадження в України приватної власності на землю. Незабаром Верховна Рада прийняла надзвичайно важливий Закон України « Про форми власності на землю» від 30 січня 1992 року [7], яким поряд із державною власністю на землю запроваджувалася колективна і приватна форми власності. Всі форми власності на землю визнавалися рівними. Згодом ця норма знайшла відображення в Земельному кодексі України від 13 березня 1992 року.[2]

      Згідно з постановою Верховної Ради України від 13 березня 1992 року «Про прискорення земельної реформи і приватизації землі» [18] розпочато роздержавлення земель, передачу їх у колективну та приватну власність. Було також затверджено форму державного акта на право колективної власності на землю, який дає додаток – список членів колективного сільськогосподарського підприємства, сільськогосподарського кооперативу, товариства, тобто виключно власників цієї землі.

      У країні розпочався перший етап земельної реформи, основним завданням якого була передача земель у колективну власність колективних сільськогосподарських підприємств та інших сільськогосподарських формувань. На першому етапі проведено розпаювання земель сільськогосподарського призначення ( крім тих, які залишаються в резервному фонді) шляхом їх передачі з державної у колективну власність колективним сільськогосподарським підприємствам. Тобто поряд із державною власністю на землю визначено колективну і приватну форми власності. Всі форми на землю оголошувалися рівноправними. З’явився новий напрям у структурі земельної реформи – приватизація землі.

      Приватизація земель сільськогосподарського призначення полягає в тому, що зміна виключно державної власності на землю має відбуватися поетапно. На першому етапі необхідно було провести роздержавлення земель через передачу їх від держави в колективну власність колективних сільськогосподарських підприємств, кооперативам, акціонерним товариствам, у тому числі створеним на базі радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств, з ініціативи і згідно з рішенням загальних зборів цих підприємств, кооперативів, товариств. На другому етапі приватизації передбачалося визначення за списком співвласників колективної власності. Який був обов’язковим документом, що додавався до державного акта на право колективної власності на землю, на основі якого у разі виходу з колективного підприємства співвласник міг одержати свою частку землі в натурі ( на місцевості).

      Вся работа доступна по Ссылке