Особливості державного управління підприємствами агропродовольчої сфери в умовах трансформаційних процесів та підходи до формування організаційно-економічних механізмів управління ними
Наслідком процесів роздержавлення та приватизації об’єктів державної та колгоспно-кооперативної власності є розвиток в сільському господарстві різноманітних форм власності та господарювання. В процесі аграрної реформи запроваджена приватна власність на землю, здвійснено роздержавлення земель та передано їх у власність громадянам, відбулося розпаювання землі між працівниками. Подальшого розвитку набули особисті селянські господарства, що мають за основу приватну, сімейну та індивідуальну власність на землю, створено нову форму господарювання - фермерство. Відбулася трансформація колективних сільськогосподарських підприємств у різноманітні господарські формування ринкового типу, що базуються на приватній та державній власності на землю з одночасними поєднанням колективних форм організації праці [92, 94].
Під час ринкових трансформацій відбувся перерозподіл землі між сільгосппідприємствами, фермерськими та господарствами населення. Так, якщо у 1990 році сільгосппідприємства мали у користуванні 93,5%, а населення - 6,5% сільгоспугідь, то у 2009 році - відповідно 50 і 40,3%, а фермерські господарства 9,7%. На базі приватної власності на землю та земельні частки (паї) створено різні господарські формування, що мають за онову індивідуальну, сімейну та колективну організацію праці [1].
Станом на 1 січня 2013 року на основі реформованих 11,8 тис. колективних сільськогосподарських підприємств створено 23,9 тис. формувань ринкового типу, з них 4,8 тис. приватних, 7,1 тис. товариств з обмеженою відповідальністю, 6,6 тис. фермерських господарств, 1,7 тис. сільськогосподарських кооперативів, 0,8 тис. акціонерних товариств, інших суб’єктів ведення господарства - 2,9 тис. [218].
І тут виникає важливе питання: розвиток форм власності та господарювання в аграрному секторі України? Розвиток різних форм власності та господарювання є загальним спрямуванням розвитку аграрної сфери. Світова практика свідчить, що різноманітність форм господарювання та власності в сільському господарстві не виключає пріоритету однієї із них. Загально відомо, що у багатьох країнах індивідуальна та сімейна приватна форма власності на засоби та результати виробництва в аграрній сфері є переважаючою за кількістю господарств [109].
Багатоукладність господарювання в більшості країн Заходу сприяла значному вирішенню продовольчої проблеми. Зусилля держави найчастіше мають спрямування щодо регулювання обсягів виробництва агарарної продукції. Виходячи з чого, ряд вчених і практиків вважає, що в перспективі і в Україні буде сформована така модель аграрних відносин, яка зараз має місце в розвинених країнах, яка сприяла б широкомасштабного розвитку і зміцненню фермерських господарств переважно сімейного типу [93].
Визначення точного прогнозу розвитку моделі аграрних відносин у перспективі неможливе. Це зумовлюється занчною кількістю соціально-економічних та політичних обставин. Стосовно ж перехідного етапу, то тут є можливість визначити раціональну модель економчних відносин на селі в умовах України. Дана модель аграрних відносин має забезпечити компенсування заміну теперішньої [93]. З метою обгрунтування такої моделі аграрних відносин вважаємо за необхідне враховувати наступні фактори:
1) стан економіки України в цілому, в тому числі і в АПК;
2) сформоване інфраструктурне забезпечення сільського господарства виробничого та соціального характеру;
3) готовність «людського чинника» до ефективного сприйняття нових форм господарювання в аграрному секторі економіки.
Специфіка аграрного виробництва, де основним виробничим засобом э земля, має враховувати не лише організаційній, економічні і правові засади адаптування галузі до ринкових умов господарювання, а і психологію працвників сільського господарства, які впродовж десятиліть працювали за умов планової економіки і виключно державної та колективної форм власності на землю [117].
Сільгоспугіддя, що в процесі реалізації земельної реформи в першу чергу були передані колективним агарним формуанням, акціонерним товариствам, кооперативам, вже розпайовані, і колективна земля розподілена на земельні частки (паї) та відповідно до норм Земельного кодексу України наьула приватної власності. Одержане селянами право користуватися своєю земельною часткою (паєм) на власний розсуд, обумовило вибір форм ведення господарства. Основна маса власників майнових паїв та земельних часток (паїв) об’єдналися у формі товариств з обмеженою відповідальністю (41,7%), сільськогосподарських кооперативів (23,2%) і приватних (приватно-орендних) підприємств (20,2%) [92].
Функціонування економічної системи в АПК відображається в господарській діяльності її суб’єктів. Вона передбачає організацію та здійснення продуктивного використання наявних основних засобів виробництва – капіталу, землі і праці. Якщо дана діяльність має спрямовання на виробництво товарів з метою одержання, як наслідок, певної вигоди у формі прибутку, то вона набуває форми підприємницькою діяльності.
Отже, підприємницька діяльність являє собою ініціативну діяльність економічних суб’єктів, яка здійснюється від свого імені, на власний ризик і під власну відповідальність. Також підприємницька діяльність набула назву - бізнес. Підприємницька діяльність в агарній сфері персоніфікується через основних суб’єктів економіки ринкового типу - підприємців, фермерів. Економічна відповідальність підприємців зумовлюється економічною самостійністю і поєднується з нею. Отже, отримання прибутку являє собою винагороду підприємцю. Збитковість та економічне банкрутство є покаранням за неефективну діяльність [117].
У зв’язку з цим відомим американським економістом П. Самуельсоном зазначено, що ринкова економіка являє собою систему не лише прибутковості, а і систему збитків. Прибуток це віддалаена краса, а збитки є насліком застосовування неефективних виробничих методів або за такий рівень використання ресурсів, що не задовольняє споживчих потреб [7].
Вся работа доступна по Ссылке
