Моделі інноваційного розвитку промислового овочівництва в аграрних підприємствах
Майбутнє аграрного сектору економіки України залежить від вибраної стратегії розвитку, правильний вибір якої забезпечує оптимальне поєднання економічних інтересів, задіяних у агропромисловому виробництві суб’єктів, на конкретному рівні розвитку економічної системи.
Гарантоване забезпечення всього населення країни і кожного її регіону якісними продуктами харчування належить до важливіших напрямів державної політики. Його здійснення, як відомо, реалізується в різних галузях народного господарства, в яких виготовляється надзвичайно велика кількість різноманітних продуктів споживання. Основна ж маса продовольчих ресурсів у сирому вигляді формується в сільськогосподарському виробництві за безпосередньою участю ряду інших галузей агропродовольчої сфери. У процесі проходження багатьох стадій технологічної обробки різних видів харчової сировини мають місце її певні виробничі втрати, особливо при транспортуванні й зберіганні, нерідко погіршення якості, складності в доставці готових продуктів до споживачів. Цим зумовлюється необхідність удосконалення розвитку інтеграційних процесів у агропромисловому виробництві овочевої продукції та її промислової переробки на підприємствах харчової галузі. Аналіз практичного здійснення інтеграції свідчить, що цей процес у переважній більшості відбувається у вигляді примітивної співпраці, за схемою якої сільськогосподарські товаровиробники на договірних засадах через купівлю-продаж за узгодженими цінами поставляють сировину на переробку промисловим підприємствам. Це відноситься, зокрема, до вирощування овоче-баштанних культур та картоплі. Проте міжгалузева кооперація агропродовольчій сфері складається так, що у більшості випадків сільськогосподарські товаровиробники й підприємства переробної галузі не досягають економічної заінтересованості в співпраці, що стримує розвиток регіональних інтеграційних процесів.
Отже, пошуки шляхів забезпечення ефективного поєднання виробництва й промислової переробки сільськогосподарської продукції вимагають нових методологічних і організаційно-методичних підходів щодо формування інтегрованих систем, створення на їх основі регіональних продуктових мікрокомплексів. Ключовим завданням такої структури є – досягнення найбільш ефективного, з урахуванням конкретних ґрунтово-кліматичних умов, використання земельних ресурсів, інших засобів виробництва та здійснення раціональної організації переробки сільськогосподарської сировини при мінімальних транспортних витратах та збереженні її якості із застосуванням безвідходної технології випуску готових до споживання харчових продуктів. Йдеться про досягнення на сучасному етапі розвитку інтеграційних процесів зближення територіального розташування підприємств аграрного виробництва сирої овочевої продукції та промислових структур її переробки.
За сучасних умов у більшості галузей агропродовольчої сфери інтеграційний процес обмежується тим, що сільськогосподарські товаровиробники передають промисловим підприємствам на переробку сиру продукцію за цінами, які нерідко не відшкодовують виробничих витрат. При цьому кожне аграрне підприємство визначає за власними розрахунками обсяги виробництва залежно від наявних можливостей і економічних інтересів щодо видів і обсягів товарної продукції з метою реалізації на промислову переробку. Так, томати аграрні товаровиробники можуть передавати як давальницьку сировину за погодженими цінами для виготовлення томатної пасти та кетчупів будь-якому томатопереробному підприємству чи компанії з виробництва соків та інших продуктів харчування з плодоовочевої сировини тощо. Кожне переробне підприємство реалізує свою готову продукцію самостійно через торговельні організації чи власні магазини. За таких умов економічні відносини між суб’єктами цього процесу нерідко залишаються слабо врегульованими, через досить обмежені можливості щодо вирівнювання ефективності різних видів виробництва й переробки сільськогосподарської продукції.
З метою підвищення ефективності інтеграційних процесів розвитку економічної заінтересованості господарських структур у спільній діяльності, зокрема в галузі промислового овочівництва, доцільно перейти до створення регіональних інноваційних продуктових (або галузевих) мікрокомплексів як цілісних інтегрованих систем по випуску високоякісних харчових продуктів [148, с.62]. Такі формування будуть об’єднувати за територіальним принципом спеціалізованих товаровиробників сільськогосподарської продукції, підприємств її промислової перероби, організацій ринкової інфраструктури, а також розгалуженої мережі організаційних структур по заготівлі, транспортуванню, зберіганню сировини та реалізацій харчових продуктів. Це дасть можливість здійснювати на маркетинговій основі організацію функціонування регіонального ринку продовольчих товарів.
У науковому розумінні територіальна організація продуктивних сил, на думку Голікова А.П. – це взаємозалежне й взаємовигідне розміщення виробництва у вигляді територіальних сполучень, що дає змогу одержувати додатковий ефект, завдяки комплексуванню виробничої діяльності на основі раціонального використання матеріальних, природних та трудових ресурсів [59, с.97]. В основі такої організації лежить народногосподарська спеціалізація, сутність якої полягає в у просторовому розчленуванні виробництва для підвищення ефективності його здійснення через зростання продуктивності праці й зниження собівартості продукції, та концентрація виробництва – як процес зосередження на певній території (пункті, регіоні, країні) підприємств з метою об’єднання екстенсивних та інтенсивних способів виробництва, збільшенні випуску продукції й економії витрат на спільному використанні об’єктів інфраструктури.
Після публікації в 90-х роках ХХ ст. відомих робіт М. Портера з проблем конкурентоспроможності галузей, регіонів і держав [474], у світі виникла величезна зацікавленість до вивчення і формування різноманітний економічних кластерів, тобто «мережевої групи близьких, географічно взаємозалежних компаній і організацій, що співпрацюють у певному бізнесі і напрямків, що характеризуються спільністю діяльності і взаємодоповненням один одного» .
Кластерна ідеологія М. Портера та А. Маркусена [471], вчення про виробничо-територіальні комплекси (ВТК) М.М. Колосовського [141], що отримала подальший розвиток у наукових концепціях багатьох російських та українських вчених – М.К. Бандмана, І.І. Бєлоусова, Т.М. Калашнікової, С.І. Пістуна, О.І. Шаблія та ін. базується на застосуванні синергетичного ефекту, якому властиві загальні риси: 1) географічний компонент (близькість розташування, локалізованість); 2) компонент взаємозв’язку. Найбільш суттєвою ознакою в типології останнього вважають енерговиробничі цикли (ЕВЦ), під якими слід розуміти сукупність технологічно пов’язаних виробництв різних галузей, які формуються навколо провідного виробничого процесу на основі певного виду сировини та енергії [59, с.108].
У зв'язку з цим, безумовно, становить інтерес розгляд механізмів самоорганізації галузевих кластерів і виникнення ефекту синергії в процесі їх формування та розвитку. З позиції системного підходу галузевий кластер – це сукупність суб'єктів господарської діяльності різних взаємопов'язаних галузей, об'єднаних у єдину організаційну структуру, елементи якої взаємопов'язані і спільно функціонують для забезпечення розвитку власного потенціалу та конкурентоспроможності.
З огляду на це, економічне середовище кластеру представляє собою безліч суб'єктів економіки, які взаємодіють один з одним у процесі виробництва, обміну, розподілу та споживання матеріальних і нематеріальних ресурсів, необхідних для існування і розвитку носіїв даної економічної формації [354, с. 365]. Економічне середовище є динамічним явищем, динаміка якого з метою змін зовнішніх та внутрішніх факторів системи об'єктивно цілеспрямована на досягнення динамічної рівноваги, за якої на певний момент часу буде досягнутий оптимум здійснення процесів. Оптимум полягає в максимізації позитивного ефекту для добробуту суспільства, як носію цього економічного середовища.
Створення кластерів за географічним принципом дозволяє посилити синергетичний ефект від присутності подібних підприємств не тільки тих, які беруть участь в основному технологічному ланцюжку, але також і тих, що обслуговують основні підприємства [252]. При формуванні кластерної моделі розвитку агропродовольчого комплексу регіону особливу увагу необхідно приділити механізму управління інтеграційними процесами.
Реалізацією організаційно-економічної моделі формування інноваційної сис¬теми може стати створення Причорноморського інноваційного овочепродуктового кластеру (ПІОПК). Структура такого комплексу повинна включати наступні сег¬менти (рис. 5.1.): науково-дослідні інститути й навчальні заклади; центр з менеджмен¬ту й трансферу технологій; бізнес-інкубатор; аграрні підприємства; банки, фірми з венчурним капіталом;
інформаційні мережі. Організація проблемно орієнтова¬них інноваційних комплексів може бути здійснена на базі регіональних центрів наукового забезпечення АПВ або провідних галузевих науково-дослідних інсти¬тутів, які мають у своєму складі дослідно-експериментальні господарства.
