Системні принципи формування інвестиційно-привабливого соціально-економічного середовища у контексті інноваційного розвитку
Безперервне творення нової соціальної реальності як спосіб повсякденного життя.
Особливості стану сучасної української економіки, глибока диференціація динаміки регіональних соціально-економічних процесів, нестабільність переважної їхньої більшості вкрай загострили суспільну потребу пошуку та розробки ефективних моделей її стратегічного розвитку за рахунок інноваційної сфери та інноваційно-технологічних факторів, що породжуються нею, а також визначення домінантних чинників цього механізму, як внутрішніх, так і зовнішніх. Позитивне ж вирішення зазначеної актуальної проблеми знаходиться в площині формування соціально-економічного середовища інноваційного розвитку національної економічної системи.
Базуючись на концепції «соціальної солідарності» (Е. Дюркгейм) як моделі створення капіталу та суспільного прогресу, можна вважати, що таким є соціально-економічне середовище, де безперервно продукується інноваційна функція соціальної солідарності, яка забезпечує гармонізацію взаємодії нових та існуючих соціальних функцій суспільства, узгодженість та співробітництво нових з узвичаєними соціальними функціями задля загального прогресу. Створення такого середовища можливе за наявного високого потенціалу соціальної солідарності, коли гармонійно узгоджуються різної природи норми спільної (колективної) взаємодії, завдяки безперервному інтенсивному генеруванню нових знань, трансформації їх у буденні та узвичаєнню останніх (П. Бергер і Т. Лукман [39]) й зростанню, внаслідок цього, людського, соціального й суспільного капіталів за умов зниження суспільних ризиків.
Означене можливо, якщо безперервне інноваційне зростання української економіки супроводжуватиметься глибокими якісними структурними перетвореннями не лише в економічній сфері, а водночас й у всіх сферах суспільного життя, коли воно супроводжуватиметься активізацією як економічних, так і соціальних факторів інноваційного розвитку на всіх рівнях господарського комплексу та системи управління, торкатиметься всіх соціальних спільнот.
Досягнення інноваційного економічного зростання можливе за конструювання (за П. Бергером та Т. Лукманом [39, с. 91]) відповідної соціальної реальності – такого соціально-економічного середовища, яке б безперервно продукувало мотивації інноваційної діяльності в усіх сферах суспільного життя, для будь-яких соціально-професійних груп; такої соціальної реальності, на передньому плані якої мають постійно формуватись мотивації та умови для інноваційної діяльності, розвитку інноваційних процесів.
Забезпечується зазначена якість соціально-економічного середовища (соціальної реальності), за П. Бергером і Т. Лукманом, саме завдяки інтенсивному та безперервному конструюванню соціальних типізацій рутинних дій (так званого заднього плану соціальної реальності). Це в свою чергу уможливлює поділ праці між рутинними та інноваційними діями, відкриваючи, тим самим, дорогу для нових «інновацій, котрі потребують більш високого рівня уваги». Тим самим, «завдяки поділу праці та інноваціям», відкриваються можливості для формування нової (вищого рівня) якості соціальних типізацій узвичаєного знання [39, с. 96], розвитку інноваційних процесів, інноваційної діяльності, суспільного прогресу, а також нової якості соціальної реальності – інноваційного суспільства. Враховуючи безперервність такого соціального процесу, інноваційна діяльність стає засобом безперервного творення нової соціальної реальності майбутнього суспільства, звичкою, нормою, способом повсякденного життя.
Можна вважати, що в інтеграції й поєднанні інноваційних дій переднього плану соціальної реальності та рутинних дій, що відповідають певній типізації заднього плану соціальної реальності, утворюється відповідного рівня новий соціальний ресурс соціально-економічного середовища, необхідний для розвитку потенціалу інноваційного суспільства. Сприйнятливість такого середовища для розвитку потенціалу інноваційного суспільства логічно було б ідентифікувати, наприклад, з інтенсивністю процесів узвичаєння інноваційних дій та створенням на їхній основі нових соціальних типологій рутинних дій, іншими словами, – з інтенсивністю трансформації теоретичного знання переднього плану соціальної реальності в площину рутинних дій (буденного знання) її заднього плану як передумови нової якості соціальної реальності майбутнього суспільства, провідну функцію в інноваційному розвитку якого (в формуванні інноваційного суспільства) повинен відігравати саме людський фактор і, зокрема, інноваційна особистість [40], як необхідна умова творчої трансформації соціальної реальності.
У концепції суспільства, заснованого на знаннях, Дж.Мокіра [41] зазначена ідея ідентифікується в площині трансформації пропозиціонального знання (сюди входить і наука) у прескриптивне (виступає у формі технології чи інструкції) та встановлення відповідного співвідношення між ними. У концепції науково-технічного прогресу вона пов’язується з рівнем розвитку науки, прогрес якої трансформується у зростання сукупного мистецтва робітника та створення таких якісно нових перспективних технологій, для яких характерна «довгоживуча ефективність» [42].
Таким чином, при конструюванні нової моделі соціальної реальності характерно зростання як теоретичного, так і узвичаєного знання, а в цілому зростає «загальний запас знань» нового соціально-економічного середовища, що означає поліпшення його інвестиційної привабливості та конкурентоспроможності. Виходячи із зазначеного, інтенсивність освоєння теоретичних знань та трансформація їх у буденні знання, зростання загального запасу знань можна вважати інвестиційно-привабливим фактором соціальної реальності.
У цьому контексті важливими також є оптимізаційні чинники процесу трансформації одного знання в інше. З цього приводу Г.М. Добров, наприклад, зазначав, що «швидкість зміни поколінь технічних рішень сама по собі ще не є вищою метою науково-технічної стратегії. На передній план виходить нова якість перспективних технологій – їхня «довгоживуча ефективність». Замість змінюваності, що частішає, технологічні системи повинні бути спроможними до розвитку, гнучкої й оперативної перебудови у відповідності з прискорено оновлюваними вимогами виробництва й споживача» [42].
Базуючись на методологічних положеннях П. Бергера і Т. Лукмана щодо соціального конструювання реальності в контексті формування суспільства та економіки, заснованих на знаннях, В.М. Геєць акцентує увагу саме на соціальному аспекті цієї проблеми, соціальній значимості зазначеної трансформації, використовуючи для цього поняття “соціальний проект”. Так, він вважає, що «соціальне конструювання реальності майбутнього суспільства», домінантною ознакою якого повинен стати інноваційний характер розвитку, а також «процес переходу до нього, повинні мати, перш за все, характер соціального проекту». При цьому «наукові розробки, які відповідатимуть технологічному укладу виробництва і системі управління, що ґрунтується на інформаційно-комунікаційних технологіях, стануть продуктивною силою тільки у випадку їх безперервної масової трансформації в буденне знання, коли буденна діяльність масово узвичаюється за рахунок накопичених наукових знань, звільняючи таким чином простір і ресурси для накопичення нових» [43].
У такому випадку, “на відміну від традиційного механізму соціального конструювання реальності, де однопорядково або близько до нього існував соціальний детермінізм оточуючого середовища, що визначав формування особистості, взаємодіють і емпіричний досвід, і емоційне сприйняття суспільства, і процес освіти, і духовно-естетичне виховання, і природний детермінізм у сучасному сприйнятті тощо” [44, с. 326], обумовлюючи тим самим, за словами О. Неклесси, “об’ємний нелінійний образ постсучасного світу” [45, с. 219], нелінійний образ (за В.М. Геєцем) соціального детермінізму сучасного суспільства, а також нетрадиційні (нелінійні) підходи щодо конструювання соціальної реальності майбутнього суспільства. За таких обставин, пріоритетних ознак конструювання соціальної реальності майбутнього суспільства та економіки, заснованих на знаннях, набуває процес домінування безперервного навчання (освіти) [44, с. 326], а також стає очевидним “домінування прогресивної форми інновації”, яка обумовлює нову організацію індивідуальної і суспільної свідомості, нову типологію соціальної активності, політичної й економічної практики та “інтенсивно розвивається соціогуманітарна інновація, яка пов’язана з форсованою технологізацією людських відносин” [45, с. 217].
Вся работа доступна по Ссылке
