Відповідно до ст. 6 Конституції України державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Держава бере на себе функцію здійснення судової влади і дане повноваження розглядається як одна з основних складових державного суверенітету. Проте, здійсненням судової влади може завдаватися шкода фізичним та юридичним особам. У зв’язку з цим виникає питання щодо можливості відшкодування шкоди у випадку її завдання органами судової влади.
Відповідно до п. 16 Основних принципів незалежності судових органів, схвалених резолюціями 40/32 від 29 листопада 1985 р. та 40/146 від 13 грудня 1985 р. Генеральної Асамблеї ООН судді зобов’язані, відповідно до законів держави, бути наділені особистим імунітетом від цивільних позовів за завдання майнової шкоди, неправомірні дії та помилки у здійсненні своїх посадових функцій. Це не виключає права особи на оскарження судових рішень та на відшкодування завданої шкоди за рахунок держави [140].
Згідно з п. 5.2 Європейської хартії про закон «Про статус суддів» [50], прийнятої Радою Європи 10 липня 1998 р., відшкодування шкоди, заподіяної неправомірно в результаті рішення або поведінки судді при виконанні ним його посадових обов’язків, гарантується державою. В Законі може бути передбачено право держави вимагати від судді в судовому порядку відшкодування таких витрат, але не більше встановлених розмірів, у випадку грубого порушення правил, які регулюють виконання суддівських обов’язків.
Разом з тим, пред’явлення позову до відповідного суду допускається за умови узгодження з органом, вказаним в п. 1.3 Хартії.
Відповідно до п. «а» ч. 3 ст. 2 Міжнародного Пакту про громадянські та політичні права [138] від 19 грудня 1966 р. кожна держава, яка приєдналася до Пакту зобов’язана забезпечити будь-якій особі, права та свободи якої, визнані даним Пактом, порушені, ефективний засіб правового захисту, навіть якщо це порушення було вчинено особами, які діяли в офіційній якості.
В англо-американському праві за загальним правилом цивільно-правова відповідальність держави та суддів за прийняті судові акти не передбачається. Це пов’язано з тим, що прийняте вищими судами рішення визнається судовим прецедентом, який є джерелом права у даних правових системах та пов’язує нижчестоящі суди і суди тієї ж інстанції при вирішенні аналогічного спору. Таким чином, суди не лише застосовують, але і створюють право.
В Англії при вирішенні питання про можливість відповідальності судді береться до уваги, до суду якої інстанції він належить. Судді вищих судових інстанцій, які здійснюють судову діяльність на професійній основі і є юристами, користуються абсолютним імунітетом від цивільно-правової відповідальності.
Судді вищих судових інстанцій не відповідають як за акти, видані в межах їх компетенції, так і за акти, які видані поза межами їх компетенції. Судді ж нижчих судових інстанцій формально відповідають за акти, які виходять за межі їх компетенції. Вбачається, що подібна відмінність пов’язана зі статусом актів, які приймаються суддями. Акти судів вищих інстанцій є джерелом права, а тому визначити їх протиправність доволі важко, оскільки вони містять в собі норми права.
Необхідно зазначити, що із загального правила про відсутність відповідальності суддів в державах англо-американської правової сім’ї є окремі винятки. Вони стосуються, здебільшого, випадків, коли суддя виносить акти адміністративного характеру, не пов’язані з вирішенням спору по суті. Це пов’язано з тим, що в даному випадку судді не здійснюють правотворчу функцію. Наприклад, по англійському Закону 1679 р. можлива відповідальність судді за незаконну відмову застосувати habeas corpus під час судових канікул.
Континентальне право, навпаки, за загальним правилом визнає відповідальність за шкоду, завдану при здійсненні судової влади.
У Франції, відповідно до кодексу судоустрою [2], держава компенсує шкоду, заподіяну в результаті неправильної діяльності зі здійснення правосуддя. Однак така відповідальність настає, коли суддя або колегіальний орган, діяльність яких оскаржує потерпілий, вчинили грубу помилку або відмовили у доступі до правосуддя.
Відповідальність суддів за особисту професійну помилку регулюється законодавством про статус магістратури та спеціальними законами, якими визначається правовий статус суддів спеціалізованих судів. Відповідно до ст. 1 Органічного закону 79-43 від 18 січня 1979 р., суддя відповідає особисто за власні дії. Разом з тим, держава гарантує відшкодування шкоди, завданої помилками суддів, зберігаючи за собою право на пред’явлення регресного позову [31].
