Особливості вирішення колізійних питань вексельних зобов’язань у вексельному праві країн Латинської Америки
Наука міжнародного приватного права традиційно розглядає колізійні питання вексельних зобов’язань через призму двох основних вексельних систем – женевської та англо-американської. В той же час особливості вирішення колізійних питань вексельних зобов’язань третьою системою вексельного права, яка діє в країнах Латинської Америки, в більшості випадків залишаються поза увагою дослідників. Остання відрізняється від двох вищезазначених вексельних систем «деякою кількістю специфічних норм, не властивих ані англосаксонським, ані континентальним країнам» [5, c. 389]. До так званої Латиноамериканської системи вексельного права належать країни, вексельне право яких базується на старофранцузькому вексельному праві (Болівія, Венесуела, Гватемала, Гондурас, Домініканська республіка, Колумбія, Куба, Мексика, Панама, Уругвай, Чилі, Сальвадор) . Поряд з цим деякі з країн Латинської Америки є учасницями Женевських вексельних конвенцій 1930 р. (Бразилія), в той час як інші прямо не належать до учасників зазначених конвенцій, однак засновують своє вексельне право на Женевському Уніфікованому вексельному законі (Аргентина, Парагвай, Перу). Норми вексельного права країн Латинської Америки, зазвичай, розміщені у відповідних розділах торговельних кодексів (Болівія, Венесуела, Колумбія, Перу, Чилі, Сальвадор) або викладені у формі окремого законодавчого акта (Закон-Декрет Аргентини 1963 р., який відтворює норми УВЗ або Мексиканський Загальний закон про цінні папери та кредитні операції 1932 р., однією з частин якого врегульовано вексельний обіг).
Однак інтерес науки міжнародного приватного права викликають не тільки матеріальні, але й колізійні норми вексельного права країн Латинської Америки, які були створені в цих країнах у XIX – XX ст. в процесі загальної уніфікації МПрП. Відсутність достатньої наукової інформації про колізійне вексельне право країн Латинської Америки свідчить про необхідність його ґрунтовнішого дослідження, результатом якого має стати встановлення джерел цього права, їхнього місця в процесі загальної уніфікації колізійного права цих країн, предметної і територіальної сфери дії норм цього права, особливостей вирішення його нормами колізійних питань вексельних зобов’язань, відповідність норм цього права принципу найтіснішого зв’язку, а також порівняння його колізійних норм з аналогічними нормами женевської та англо-американської вексельних систем. Враховуючи те, що процес створення уніфікованих колізійних норм вексельного права в країнах Латинської Америки тісно пов’язаний з процесом загальної уніфікації норм МПрП у цих країнах, то розгляду особливостей вирішення колізійних питань вексельних зобов’язань у цьому регіоні, на наш погляд, повинна передувати загальна характеристика проблем розвитку уніфікації колізійного права країн Латинської Америки.
Необхідно зазначити, що правові системи країн Латинської Америки є неоднорідними, оскільки зазнали свого часу впливу провідних колоніальних держав (Франція, Німеччина та ін.) з різними традиціями правотворчості. На думку відомого українського юриста-міжнародника В.І. Кисіля [65, с. 296], внаслідок цього в регіоні сформувалися правові системи, які хоча й рухалися в одному узгодженому напрямі кодифікації права, втім виробили декілька специфічних підходів до законодавчого закріплення норм МПрП. Зазначені особливості викладення уніфікованих і кодифікованих юридичних норм, перш за все, полягають у тому, що значна частина цих норм приймається під егідою міжамериканських організацій, які спеціалізуються на уніфікації міжнародного приватного та публічного права, та мають вигляд міжнародних договорів і конвенцій.
В юридичній літературі процес уніфікації законодавства в країнах Латинської Америки, з точки зору історичного розвитку, прийнято поділяти на два періоди [24, с. 40]. Перший період умовно можна позначити часовими межами, починаючи з 1826 р. і до закінчення Другої світової війни та створення Організації американських держав. У цей період були проведені, зокрема, перший Панамський конгрес з питань міжнародного приватного права (1826 р.) та Лімський конгрес по уніфікації цивільного права (1875 р.), причому на останньому з них був зроблений висновок про те, що важливішим для Латинської Америки є уніфіковані національні колізійні норми та координація політики по відношенню до вирішення спорів на міжамериканському рівні, а не уніфікація матеріальних норм цивільного або комерційного права [24, с. 35]. Вибір цього напряму уніфікації міжнародного приватного права, на нашу думку, пояснюється тим, що значні відмінності у національних правових системах країн Латинської Америки не дозволяють легко уніфікувати норми певної галузі права на міжамериканському рівні. Однак апогеєм руху за уніфікацію в Латинській Америці в ХІХ ст., за висловом дослідника міжнародного приватного права у латиноамериканських країнах Чамби В. Туліо [147, с. 95], став конгрес Монтевідео 1888/1889 рр., внаслідок проведення якого чи не вперше у світовій практиці виникла достатньо повна уніфікація міжнародного приватного права, яка за формою викладення складалася з декількох незалежних документів (договорів) з окремих галузей права. Серед договорів, які були прийняті на конгресі Монтевідео, особливий інтерес у контексті нашого дослідження має Договір про право міжнародної торгівлі, окремі норми якого є джерелом колізійного вексельного права країн Латинської Америки [24].
Вся работа доступна по Ссылке
