Поняття і правовий режим земель за земельним законодавством України

     

      Для дослідження поняття і правового режиму земель гірничодобувної промисловості, перш за все необхідно визначитися з поняттями «земля» та «надра» як об’єктами правових відносин, які використовуються в механізмі правового регулювання використання та охорони земель гірничодобувної промисловості.

      В сучасній доктрині земельного права України виділяються наступні ознаки землі: вона є одним з природних ресурсів; вона є обмеженою у просторі, її площа є незмінною, за виключенням випадків її збільшення штучними методами; вона є просторовою базою для розміщення об’єктів народного господарства, проживання людей і життєдіяльності живих організмів; також земля характеризується наявністю ґрунтів, рослинності, корисних копалин.

      Згідно з ГОСТ «Земля. Терміни і визначення» земля визначається як найважливіша частина навколишнього природного середовища, яка характеризується простором, рельєфом, ґрунтовим покривом, рослинністю, надрами, водами, є головним засобом виробництва в сільському господарстві, а також просторовою базою для розміщення галузей народного господарства [45, с. 7]. Очевидно, що у наведеному визначенні фіксуються переважно біологічні та економічні ознаки землі та її призначення, яких, напевне, недостатньо для об’єктивного розуміння поняття «земля».

      У Великому енциклопедичному юридичному словнику надається визначення поняття «земля» у багатьох значеннях, зокрема у якості:

      - території держави, на яку поширюється її суверенітет;

      - об’єкта навколишнього природного середовища, який виконує важливу екологічну функцію;

      - природного ресурсу, який використовується як операційний базис для розселення і проживання людей і розміщення виробничої, транспортної та іншої інфраструктури суспільства, або як засіб виробництва та предмет праці у сільському та лісовому господарстві;

      - нерухомого майна, тобто майна, місце розташування якого неможливо змінити [25, с. 307]. Аналогічне багатоаспектне визначення поняття «земля» наведене також в Екологічній енциклопедії, відповідно до якого земля, зокрема, є природним ресурсом, що виступає об’єктом земельних відносин [62, с. 92].

      З огляду на предмет нашого дослідження особливу увагу слід приділити визначенню землі як природного ресурсу, який використовується у якості операційного базису для розміщення виробничої інфраструктури суспільства, а також об’єкта навколишнього природного середовища, екологічна функція якого полягає у створенні земельної складової природного середовища, придатного для життєдіяльності живих організмів, включаючи людину.

      Чинне законодавство України також містить визначення землі. Зокрема, у ст. 1 Закону України «Про охорону земель» земля визначається як поверхня суші з ґрунтами, природними копалинами та іншими природними елементами, що органічно поєднані та функціонують разом з ними [203].

      Вдалою з точки зору повноти висвітлення рис, притаманних юридичному розумінню терміну «земля», є дефініція землі, надана В. І. Андрейцевим. Він розглядає землю як головну територіально-просторову частину довкілля у межах території України, як національне багатство Українського народу, матеріальну основу її територіальної цілісності, суверенітету і національної безпеки, що характеризується особливістю природної структури – ґрунтового покриву, розміщення, поширення рослинності, водних об’єктів, корисних копалин та інших ресурсів, які формують сферу життя для людини і живих організмів [5, с. 148].

      Таким чином, під земельними ресурсами зазвичай розуміють площі поверхні суші з різноманітними ландшафтами, кліматичними умовами, ґрунтами, що використовуються в сільському господарстві. Водночас, слід врахувати, що у спеціальній юридичній літературі вирізняються поняття «земля», «земельні ресурси», «земельні ділянки», а саме, вони співвідносяться як загальне, особливе та одиничне (поняття «земельні ресурси» вживається у розумінні певної сукупності земельних ділянок, їх складають «вже освоєні людством поверхні земельних ділянок, які задовольняють певні потреби людей та надають можливість досягти певного соціального ефекту») [67]. Разом із тим, слід повністю погодитись з висновком А. М. Мірошниченка про те, що подібний підхід поки що не є усталеним в науці земельного права [140, с. 20].

      Земля як об’єкт правовідносин відіграє важливу роль у земельному праві як окремої галузі правової системи. І. І. Євтихієв зазначав, що для земельного права характерним є не спосіб правового регулювання (договірний чи односторонній), не суб’єкт правовідносин, а той речовий об’єкт – земля, призначенням якої є максимальна продуктивність. Іншими словами, галузь земельного права своїм існуванням зобов’язана саме своєрідності, особливій ролі землі як об’єкта права [59, с. 102].

      Водночас в науковій доктрині існує думка про необхідність застосування терміну «землі» замість терміну «земля». Так, Н. І. Титова не вважає, що саме земля є об’єктом земельного права, та наполягає на необхідності застосування терміну «землі» [236, с. 69].

      Г. О. Аксеньонок, у свою чергу, звернув увагу на зв’язок, який існує між землею як об’єктом правовідносин та її правовим режимом. Він писав: «Коли ми кажемо про землю як про об’єкт земельних правовідносин, ми маємо на увазі землю не в її природному стані, як дар природи, а землю, відносно якої встановлений певний правовий режим, внаслідок чого вона і стає об’єктом права, об’єктом земельного правовідношення» [2, с. 137].

      Очевидно, у цьому випадку описується співвідношення між поняттями «земля» та «земельна ділянка», яке на науковому рівні визначається як співвідношення цілого та частини, відповідно. Дещо спірним, але сталим і звичним є застосування поняття «земля» замість поняття «земельна ділянка» у багатьох випадках, у тому числі і в законодавстві. Проте слід чітко усвідомлювати, в яких випадках поняття «земля» вживається в своєму основному розумінні, а в яких – у розумінні поняття «земельна ділянка» [140, с. 20]. На думку О. І. Крассова, правовий режим земель являє собою визначення у законодавстві змісту права власності, інших прав на земельні ділянки, управління використанням та охороною земель, заходів по охороні земель, прав та обов’язків осіб, що використовують земельні ділянки, шляхом встановлення основного цільового призначення земель, їх зонування, обмеження прав на них [117, с. 40].

      Взагалі, правовий режим земель – це встановлений нормами та заснований на принципах земельного права порядок можливої та належної поведінки по відношенню до землі як об’єкта права власності, інших речових і зобов’язальних прав, управління та правової охорони, направлений на забезпечення раціонального використання та охорони земель як основи життєдіяльності. Можна помітити, що перераховані елементи відповідають структурі основних інститутів загальної частини галузі земельного права [30, с. 147].

      Вся работа доступна по Ссылке