Співвідношення норм земельного і гірничого права у регулюванні використання та охорони земель гірничодобувної промисловості

     

      З метою висвітлення проблеми співвідношення земельного права з суміжною галуззю гірничого права у регулюванні використання та охорони земель гірничодобувної промисловості, спробуємо спочатку визначитись зі статусом земельного і гірничого права відносно одне одного, а також з місцем цих галузей права відносно екологічного права. Звертає на себе увагу той факт, що у багатьох джерелах міститься вказівка про перебування гірничого права, поряд із земельним правом, у системі екологічного права. Спробуємо дослідити, як співвідносяться ці три правові утворення.

      Загальновідомо, що в основу розподілу права на галузі і інститути покладено два головні критерії: 1) предмет правового регулювання; 2) метод правового регулювання [234, с. 399].

      Розглянемо предмет і метод екологічного, земельного і гірничого права.

      Екологічне право – це комплексна галузь права, якою регулюються суспільні відносини у галузі охорони навколишнього природного середовища, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки в інтересах теперішнього і прийдешніх поколінь [63, с. 10].

      Предметом українського екологічного права є суспільні відносини, які виникають у галузі взаємодії суспільства з навколишнім природним середовищем. Предмет екологічного права зумовлений комплексним характером його об’єкта (різних природних ресурсів та інших цінностей). Характер екологічних правовідносин тісно пов’язаний з об’єктом екологічного права – природними і антропогенно-природними цінностями, з приводу яких складаються відповідні суспільні відносини.

      З урахуванням особливостей правового регулювання охорони і використання зазначених складових елементів об’єкта екологічного права можна виділити чотири блоки екологічних відносин, які є визначальними для характеристики предмета правового регулювання екологічного права:

      1. Відносини щодо охорони навколишнього природного середовища як комплексного природно-антропогенного явища.

      2. Відносини щодо використання природних ресурсів. Ці відносини регулюються нормами природоресурсного права, серед яких можна виділити земельне право, гірниче право (право надрокористування) тощо.

      3. Екологічні відносини, що стосуються забезпечення проголошеного Законом України «Про охорону навколишнього природного середовища України» (ст. 9), а потім і Конституцією України (ст. 50) права громадян на безпечне для життя і здоров’я довкілля [204].

      4. Відносини у сфері формування, збереження та раціонального, невиснажливого використання екомережі.

      Методом екологічного права є сукупність засобів і способів впливу на учасників суспільних відносин з метою забезпечення виконання правових вимог щодо охорони навколишнього природного середовища та екомережі, раціонального використання природних ресурсів і забезпечення екологічної безпеки [63, с. 16].

      Як комплексна галузь права, екологічне право запозичує методи правового регулювання у класичних однорідних галузей права (адміністративного, кримінального, цивільного), використовуючи їх для вирішення власних завдань.

      Найбільш широко у системі еколого-правового регулювання використовується імперативний адміністративно-правовий метод. Це виявляється у встановленні дозволів і заборон, нормуванні, ліцензуванні, сертифікації, застосуванні заходів адміністративної відповідальності за екологічні правопорушення. За допомогою кримінально-правового методу здійснюється боротьба з екологічною злочинністю.

      Як вже зазначалось, серед науковців поширена думка про те, що характерною особливістю екологічного права як комплексної галузі права є включення до неї визнаних на сьогодні інших галузей права – земельного, гірничого, водного, лісового, фауністичного і атмосфероохоронного [63, с. 18; 96, с. 58]. Хоча не всі науковці поділяють таку думку [120, с. 123–127].

      М. М. Бринчук, наприклад, наголошує, що в системі права навколишнього середовища (екологічного права) вони можуть розглядатись як його підгалузі, що мають власну внутрішню структуру (систему) [17]. Але слід погодитись з Р. С. Кіріним у тому, що без запропонування конкретного поділу системи екологічного права важко розділити точку зору М. М. Бринчука стосовно того, що саме поресурсові галузі є підгалузями екологічного права.

      В науці продовжується активний пошук оптимального розуміння сутності екологічного права, його місця у системі права. Так, Р. С. Кірін вказує, що склалося два основних підходи до розвитку внутрішньої побудови екологічного права – інтегрований (міжгалузевий) та диференційований (галузевий) [96, с. 58–59]. А. П. Гетьман підтримує позицію тих авторів, які розглядають екологічне право як самостійну (але не інтегровану) галузь права з підгалузевою структурою [34].

      Вся работа доступна по Ссылке