Вплив інституціональних умов на формування активного суб’єкта розвитку
Розгортання суперечностей господарського розвитку в умовах становлення економіки знань висуває проблему формування зрілого суспільства та зрілої особистості, яка актуалізується завдяки нарощенню суб’єктного впливу людини на перебіг розвитку та зворотного зв’язку у напрямку суспільство – економіка – людина.
Людина набуває суб’єктних рис у процесі своєї життєдіяльності, безпосередньо у праці та творчості, досвіді та зв’язку із попередніми поколіннями. Еволюція людини відбувається на фоні розвитку господарства, у її динаміці провідне місце має інформаційний критерій, а визначальний вплив – співвідношення між генетичною та соціально-культурною інформацією. Звичайно швидкість накопичення соціально-культурної інформації значно перевищує швидкість закріплення генетичної інформації, тому «соціальний код» (за визначенням В. Стьопіна) визначає поведінку людини у господарстві [401]. Він формується у культурі, яка становить економічне, соціальне середовище відтворення людини. Соціальна творчість людини гармонізує відносини між природним і техногенним, економічним і соціальним середовищами. Вона ґрунтується на креативній активності людини у створенні відповідного рівня життя та адекватних інститутів креативної діяльності.
Інститути у даному контексті слід розглядати як форми регулювання відносин (традиції, права, норми, санкції) та поведінки людини як суб’єкта господарства. Людина це неподільне ціле, що виступає вихідною клітинкою будь-якої організаційної структури, або іншими словами – інституціонального суб’єкту. Більш того, вплив інститутів завжди спрямований на людину, а зміни у її поведінці призводять до змін в організації. Поряд з цим, організаційна структура, що впорядковує суб’єкт-суб’єктні відносини, продукуючи норми поведінки, спрямовує її.
Економічна теорія включає в поле своїх досліджень процеси соціалізації у зв’язку із впливом соціальних структур, статусів, інституцій, інститутів та організацій на господарську поведінку людини як суб’єкта господарства. Така логіка досліджень простежується латентно у класичному періоді, зокрема, у марксизмі класова приналежність визначає інтереси та мотивацію людини, включеної у виробничі відносини, а соціальні інститути (сім’я, держава, ідеологія) відносяться до надбудови та детермінуються економічними інтересами пануючого класу. Свобода людини економічної А. Сміта ґрунтується на морально-ціннісній основі її дій, порядності та чесності особистості.
Методологічний індивідуалізм Дж. С. Мілля та неокласичного напряму ґрунтується на методологічних передумовах «складного утилітаризму» як «нормативно-ціннісного обмеження прагнення індивіда максимізувати ренту, визнанні індивідом припущення одержувати виграш лише за рахунок власної діяльності», «усвідомлення зв’язку між корисністю та продуктивною діяльністю» [275, с. 99], лібералізму та нульових трансакційних витратах. Тобто принцип методологічного індивідуалізму апріорно визнає відповідність між індивідуальною оцінкою корисності діяльності й пануючою у суспільстві моделлю продуктивної діяльності та не розглядає варіантів невідповідності між ними. Можливість раціонального вибору є результатом свободи та відповідальності суб’єкта, при цьому процеси соціалізації та інституціоналізації господарських відносин розглядаються екзогенно заданими та незмінними.
Яскраво вираженими процеси соціалізації представлені у класичному або «старому» інституціоналізмі М. Вебера, Т. Веблена, які надають великого значення символам, соціальним статусам, що визначають стереотипи мислення та пов’язуються у свідомості індивіда із здійсненою дією. Інститути за Т. Вебленом представляють способи мислення, звичні усталені реакції на подразнення свідомості під впливом зовнішнього середовища, «розповсюджений образ мислення у тому, що стосується окремих відносин між суспільством і індивідом і окремих, виконуваних ними функцій» [77, с. 201]. У такій інтерпретації інститут виступає феноменом культури, оскільки не інстинкти як біологічні програми гедоністичної поведінки, а давні звички суперництва та майстерності, що є соціальним програмами, змінюють поведінку суб’єкта, дозволяючи обирати і цілі, і засоби діяльності. Т. Веблен визначав економічну діяльність людини як «кумулятивний процес адаптації засобів до цілей, які самі кумулятивно змінюються в міру розвитку цього процесу. І сам індивід, і середовище його існування виступають продуктом цього процесу» [77,с. 112].
Теорія техноструктури Дж. Гєлбрейта розглядає характеристики індивідів в якості функції інституційного середовища. Об’єднання часткових, індивідуалізованих знань та неповної інформації у організацію, техноструктуру, дозволяє досягти повноти інформації. Таким чином техноструктура, організаційна структура тисне на людину, що відображає вплив «соціалізованих інститутів на залежного від них індивіда» [518, с. 15].
Подібний підхід пропонує економічна соціологія, представлена працями С. Лінденберга, Т. Заславської, Р. Ривкіної, В. Радаєва та інших, в яких поведінка людини в господарстві підпорядковується нормативній структурі суспільства. Людина не виступає цілковито вільною особистістю, суспільні обмеження тиснуть на неї. Еволюція людини відбувається через еволюцію її свідомості, а еволюція суспільства – через його ментальні структури. За умов становлення економіки знань «виробництво самого себе» [88] переміщується в центр суспільного виробництва, відповідно до цього свідомість людини перетворюється у предмет праці [165; 143], а ментальність у економічну категорію [137].
Вся работа доступна по Ссылке
