Земельні ділянки як об’єкти земельних відносин та їх класифікація за цільовим призначенням
Термін «земля» має багато визначень. Для економіста це ресурс для прискорення економічного розвитку, для юриста – частина простору від центру землі до неба з набором різноманітних прав для визначених цілей. Для більшості – це просто місце людської діяльності.
Відповідно до статті 79 Земельного кодексу України земельна ділянка – це частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами. Право власності на земельну ділянку поширюється в її межах на поверхневий (ґрунтовий) шар, а також на водні об'єкти, ліси і багаторічні насадження, які на ній знаходяться. Право власності на земельну ділянку розповсюджується на простір, що знаходиться над та під поверхнею ділянки на висоту і на глибину, необхідні для зведення житлових, виробничих та інших будівель і споруд.
Постанова Кабінету Міністрів України від 28.10.2004 р. № 1442 «Про затвердження Національного стандарту № 2 «Оцінка нерухомого майна» вказує, що під час проведення оцінки земельна ділянка розглядається як частина земної поверхні і (або) простір над та під нею висотою і глибиною, що необхідні для здійснення земельних поліпшень.
Земля не є результатом людської праці. Вона – продукт самої природи. Безпосереднім об'єктом правового регулювання використання земель виступає певна визначена територія, що є просторовою сферою діяльності суб'єкта, де він може займатися виробництвом і зведенням будинків, виробничих споруд та інших об'єктів, потрібних для обслуговування основної діяльності.
Для земель сільськогосподарського і лісогосподарського призначення характерне використання як засобу виробництва (вирощування сільськогосподарської продукції та деревини), а не тільки як просторово-операційного базису, що властиве всім категоріям земель. Земельний кодекс України вживає і термін «земля», і термін «земельна ділянка», хоча визначення дає лише останньому. Це пояснюється тим, що об'єктом правовідносин з використання землі завжди є індивідуально визначена земельна ділянка. «Земля» або «землі» не можуть брати участь у ринковому обороті, адже права щодо них не мають чіткої та однозначної локалізації та персоніфікації.
Специфічними ознаками земельних ділянок сільськогосподарського призначення, які характеризують їх як об'єкт земельних відносин, є: обмеженість площі, локалізованість за місцем розташування: вони є нерухомим об'єктом і основним способом виробництва в сільському господарстві. Земельні ділянки і права на них, а також нерозривно пов'язані із земельними ділянками об'єкти (ґрунти, замкнені водойми, ліси, багаторічні насадження, будинки, споруди тощо), переміщення яких без шкоди їх призначенню неможливе, повинні перебувати в обігу неподільно, якщо інше не передбачено законом.
Землі сільськогосподарського призначення як об'єкт правового регулювання мають потрійну правову характеристику: загальний об'єкт (частина земельного фонду), на який поширюється загальний правовий режим використання землі; родовий об'єкт (категорія земельного фонду), на який поширюються правила особливого правового режиму, призначені для земель сільськогосподарського призначення; а також безпосередній об'єкт (як сільськогосподарське угіддя), на який поширюється дія норм земельного, фінансового, господарського та інших галузей права.
