Концептуальні підходи до розмежування земель державної та комунальної власності

     

      Стаття 13 Конституції України визначає, що від імені українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією.

      Верховною Радою України 5 лютого 2004 року прийнято Закон України «Про розмежування земель державної та комунальної власності» [104]. Ним визначено правові засади розмежування земель державної та комунальної власності, повноваження органів державної влади та органів місцевого самоврядування щодо регулювання земельних відносин з метою створення умов для реалізації ними конституційних прав власності на землю, забезпечення національного суверенітету, розвитку матеріально-фінансової бази місцевого самоврядування. Стаття 1 Закону визначає, що розмежування земель державної та комунальної власності полягає у здійсненні організаційно-правових заходів щодо розподілу земель державної власності на землі територіальних громад і землі держави, а також щодо визначення і встановлення в натурі (на місцевості) меж земельних ділянок державної та комунальної власності. Таким чином, комунальна власність на землю – це власність на землю, що перебуває у власності територіальних громад сіл, селищ, районів у містах, а також об’єкти їх спільної власності, що перебувають в управлінні районних і обласних рад. Як зазначає А. М. Мірошниченко, специфіка права комунальної власності полягає у суб'єктно-об'єктному складі, а також особливому порядку набуття та припинення такого права власності [202]. Стаття 142 Конституції України, статті 80, 83 Земельного кодексу України [107] визначають суб'єктом права комунальної власності відповідні територіальні громади, що здійснюють право власності або безпосередньо (за допомогою місцевого референдуму, загальних зборів громадян – ст.ст. 7, 8 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» [98]), або через органи місцевого самоврядування. Цими органами, відповідно ст. ст. 8-12, 80 та ін. Земельного кодексу України, є відповідні місцеві ради: сільські, селищні, міські – щодо земель територіальних громад, районні, обласні та Верховна Рада АР Крим – щодо земель спільної власності територіальних громад.

      За даними державного земельного кадастру станом на 1 січня 2011 року у державній власності перебувало 29151,2 тис. га земель або 48,3 % території України. Із цієї площі 10806,3 тис. га (або 37,1 %) складають сільськогосподарські угіддя, в тому числі 5395,5 тис. га (або 18,5 %) орні землі. Із загальної площі нерозмежованих земель 50,0 % (14565,4 тис. га) представлені сформованими земельними ділянками, на яких розташовані 5,16 млн землекористувань (тобто 20,3 % від загальної кількості сформованих в Україні земельних ділянок).

      Несформованими у земельні ділянки залишаються 14585,8 тис. га земель, з яких: 7428,6 тис. га (50,9 %) становлять землі запасу; 1789,1 тис. га (12,3 %) – землі резервного фонду, що не надані в постійне користування; 1204,9 тис. га (8,3 %) – землі, не надані у власність або постійне користування в межах населених пунктів; 4163,2 тис. га (28,5 %) – землі загального користування.

      Аналіз сучасного стану використання нерозмежованих земель державної власності в Україні (додаток В) показує, що більша частина сформованих земельних ділянок розташована у населених пунктах (74,5 %), в той час, як за площею державних земель більше за їх межами (86,2 %).

      Основною об’єктивною причиною, що до останнього часу стримувала проведення робіт з розмежування земель державної та комунальної власності є незаінтересованість як органів місцевого самоврядування, так і місцевих державних адміністрацій у проведенні розмежування земель і, як наслідок, низький рівень фінансування відповідних робіт. Це пояснюється тим, що після проведення розмежування в межах населених пунктів органи місцевого самоврядування фактично мають втратити право розпоряджатися частиною нині нерозмежованих земель державної власності, а місцеві державні адміністрації не бажають втратити можливість розпоряджатися землями запасу за межами населених пунктів.

      Недосконалим слід вважати існуючий Закон України від 05.02.2004 р. № 1457-IV «Про розмежування земель державної та комунальної власності», основними недоліками якого слід вважати:

      - складну процедуру розмежування земель державної та комунальної власності, що не вирішує фундаментальної проблеми врегулювання конфлікту інтересів між органами державної влади та місцевого самоврядування у процесі розмежування;

      - заплутаність повноважень органів державної влади та місцевого самоврядування щодо прийняття рішень та вирішення спорів при розмежуванні земель державної та комунальної власності ;

      - нечіткість критеріїв віднесення земель до державної власності;

      - необхідність посвідчення права комунальної власності державним актом та виносу меж земельних ділянок в натуру (на місцевість) ;

      - відсутність остаточного терміну завершення розмежування земель державної та комунальної власності;

      - неузгодженість вимог Закону України «Про розмежування земель державної та комунальної власності» та вимог Земельного кодексу України ;

      - невирішеності значної кількості питань управління землями державної та комунальної власності після розмежування.

      Аналізуючи закріплені у статті 6 Закону України від 05.02.2004 р. № 1457-IV «Про розмежування земель державної та комунальної власності» [182] критерії виділення земель державної власності не можна не відмітити їх дискреційність, що пов’язується із складністю ідентифікації відповідних ділянок (територій) та їх меж (додаток Г). Зважаючи на вищевикладене, пропонується завершити розмежування земель в силу закону та потребуватиме викладення у новій редакції Закону України «Про розмежування земель державної та комунальної власності» та внесення змін до деяких інших законодавчих актів. Крім того, розмежування земель державної та комунальної власності в сучасних умовах, безперечно, слід здійснювати із урахуванням норм Конституції України, Цивільного кодексу України від 16.01.2003 р. № 435-IV, Земельного кодексу України, законів України від 07.07.2011 р. № 3613-VI «Про Державний земельний кадастр» та від 01.07.2004 р. № 1952-IV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».

      Суб’єктом права власності на землі державної власності має бути визнана держава, яка реалізує це право через відповідні органи державної влади відповідно до їх повноважень, що визначені Земельним кодексом України, законами України від 07.10.2010 р. № 2591-VI «Про Кабінет Міністрів України», від 17.03.2011 р. № 3166-VI «Про центральні органи виконавчої влади», від 09.04.1999 р. № 586-XIV «Про місцеві державні адміністрації», від 04.03.1992 р. № 2163-XII «Про приватизацію державного майна», а також від 27.02.1991 р. № 791а-XII «Про правовий режим території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи».

      Вся работа доступна по Ссылке