Антимонопольне регулювання ринку земель та критерії вимірювання економічної концентрації
Земля належить до числа провідних ресурсів людського розвитку, що характеризується просторовою обмеженістю, незамінністю, постійністю місцезнаходження тощо. Ці характеристики землі перетворюють її на особливий об’єкт товарно-грошових відносин, адже в процесі її перерозподілу між суб’єктами господарювання завжди зберігається ризик монополізації ринку та обмеження економічної конкуренції, які матимуть своїми наслідками втрату ефективності виробництва та зростання суспільних витрат на виплату монопольної земельної ренти.
Дослідження проблеми антимонопольного регулювання ринку землі та напрацювання відповідних правових механізмів захисту економічної конкуренції слід вважати важливими передумовами захисту соціально-економічних інтересів суспільства та сприяння економічному розвитку.
Проблеми монополії та конкуренції розглядаються в працях таких економістів як В. К. Віскузі, Дж. М. Вернон, Дж. Е. Гарингтон [31], О. О. Бакалінська [11], О. В. Грицай [51], Г. П. Жемчужнікова [88], О. М. Олещенко [218], С. К. Реверчук, Т. В. Сива, Л. С. Реверчук [232], Р. О. Романів [238], В. С. Савчук [240] та інших. В той же час, науково-методичні та організаційно-правові аспекти захисту економічної конкуренції на ринку земель залишаються малодослідженими.
Як відомо, необхідність стримування повноцінного включення земель сільськогосподарського призначення у економічний оборот на ринкових засадах багатьма політичними силами та окремими науковцями обґрунтовується потенційною небезпекою скуповування значних площ сільськогосподарського призначення фінансово-промисловими групами, що матиме свої наслідком «обезземелення» селян та утворення «латифундій» латиноамериканського типу з найманими працівниками, а також концентрацією значних площ сільськогосподарського призначення у власності фінансових установ (комерційних банків) під час переходу заставної землі у власність заставоутримувача [158].
В той же час, оцінку подібних ризиків очевидно слід здійснювати із урахуванням усього комплексу механізмів щодо захисту економічної конкуренції, які вже присутні у вітчизняній правовій системі, а саме – антимонопольного законодавства.
На даний момент антимонопольні закони існують у переважній більшості країн світу. Не є виключенням і Україна, де за часи незалежності створена досить розгалужена законодавча база, яка визначає правові засади підтримки та захисту економічної конкуренції, обмеження монополізму в господарській діяльності і спрямована на забезпечення ефективного функціонування економіки на основі розвитку конкурентних відносин. Потрібно відзначити закони України «Про захист економічної конкуренції» від 11.01.2001 р. № 2210-III, «Про Антимонопольний комітет України» від 26.11.1993 р. № 3659-XII, «Про промислово-фінансові групи в Україні» від 21.11.1995 р. № 437/95-ВР та деякі інші, а також цілу низку підзаконних нормативно-правових актів, преш за все, схвалених розпорядженнями Антимонопольного комітету України.
Під економічною конкуренцією (конкуренція), як правило, розуміється змагання між суб'єктами господарювання з метою здобуття завдяки власним досягненням переваг над іншими суб'єктами господарювання, внаслідок чого споживачі, суб'єкти господарювання мають можливість вибирати між кількома продавцями, покупцями, а окремий суб'єкт господарювання не може визначати умови обороту товарів на ринку. Монополізація, в свою чергу, розглядається як досягнення суб'єктом господарювання монопольного (домінуючого) становища на ринку товару, а також підтримання або посилення цього становища.
Закон України «Про захист економічної конкуренції» від 11.01.2001 р. № 2210-III дає визначення поняття «товар» як будь-який предмет господарського обороту, в тому числі продукція, роботи, послуги, документи, що підтверджують зобов'язання та права. «Ринок товару (товарний ринок)» являє собою сферу обороту товару (взаємозамінних товарів), на який протягом певного часу і в межах певної території є попит і пропозиція.
