Поняття і напрямки правоохоронної діяльності та її вплив на реалізацію прав громадян
Як відомо, відповідно до ст. 1 Конституції Україна визначається в якості демократичної соціальної правової держави. Серед іншого, реалізація зазначених положень передбачає не лише проголошення й визнання (ст. 3 Основного Закону [1]) прав, свобод та інтересів людини і громадянина найвищою соціальною цінністю, але й державне гарантування та забезпечення їхньої реальності. Саме ця вихідна засада має як покладатись в основу організації, так і визначати зміст і спрямованість діяльності держави, її органів і посадових осіб. Вказане передбачає формування різнонаправленої багатоаспектної системи державної діяльності та створених з цією метою її інститутів щодо забезпечення інтересів людини, суспільства та держави в економічній, політичній, соціальній, духовно-культурній та інших сферах суспільних відносин. При цьому, окрему увагу необхідно звернути саме на правоохоронну діяльність, що має наскрізне значення й міжгалузевий характер, спрямовуючись на охорону й захист абсолютно усіх прав, свобод та інтересів людини і громадянина. Так, на думку Р. Я. Шая [184], важливим показником наявності в державі демократичного правового режиму є ефективність правоохоронної системи, функціональний зміст якої складає правоохоронна діяльність.
Таким чином, правоохоронна діяльність виступає одним із ключових центральних напрямків державної діяльності, в рамках якого здійснюються запобігання й усунення порушень прав, свобод та інтересів людини і громадянина, а також інтересів суспільства і держави, забезпечуючи при цьому стабільність і сталість конституційного ладу, державного будівництва й суспільного розвитку. Адже саме за допомогою правоохоронної діяльності як певної системи інституцій та засобів можливо надати суспільним відносинам ознак стабільності, послідовності, динаміки та розвитку [185, с. 3]. Разом із тим, по відношенню до України наразі вже не є новою констатація відсутності узгодженої цілеспрямованої та послідовної державної політики у сфері правоохоронної діяльності, у тому числі через суперечливість її теоретико-методологічних засад, що виявляють неоднозначність розуміння сутності, напрямків й місця правоохоронної діяльності.
Зазначимо, що теоретичні питання правоохоронної діяльності як явища правової дійсності раніше вже розглядались такими вченими як І. В. Бондаренко [186], В. М. Дубінчак [187], В. М. Зінченко [188], В. М. Кардаш [189], А. М. Кучук [190], І. В. Солов’євич [191], В. Г. Фатхутдінов [192; 193] та інші. Разом із тим, наукові праці названих вчених присвячені вивченню лише окремих проявів та ознак правоохоронної діяльності, у той же час не приділяючи належної уваги її багатоаспектності, різноплановості та динамічності. З огляду на це й в контексті вдосконалення системи охорони та захисту прав громадян вбачаються актуальними питання поняття, напрямків та значення правоохоронної діяльності.
Передусім, відмітимо, що явище правоохоронної діяльності тісно пов’язане з іншими спорідненими поняттями, зокрема, такими як правоохоронна функція держави та правоохоронні органи. При цьому, визначення сутності та змісту феномену правоохоронної діяльності ускладнюється не лише відсутністю її комплексного законодавчого регулювання, але й правовою невизначеністю ані правоохоронної функції, ані поняття й системи правоохоронних органів. Більш того, у науковому плані залишається остаточно невирішеною низка принципових питань, наприклад, щодо прийнятності та доцільності співіснування і поєднання державної та недержавної правоохоронної діяльності, від вирішення чого безпосередньо залежатиме підхід до розуміння системи правоохоронних органів [194]. У свою чергу, вказане порушує не менш нагальне питання адекватності державної монополізації правоохоронної діяльності в умовах становлення демократичної соціальної правової держави та формування громадянського суспільства. Отже, вироблення узгодженої позиції з приводу сутності та значення правоохоронної діяльності неодмінно вимагає розкриття та співвідношення з нею суміжних явищ, у першу чергу, правоохоронної функції.
Перманентна потреба гарантування й забезпечення встановленого правопорядку, прав, свобод та інтересів людини і громадянина, безпеки суспільства і держави цілком логічно зумовлює формування окремого правоохоронного напрямку в діяльності держави в цілісну правоохоронну функцію. На сьогодні існування самостійної правоохоронної функції держави, на відміну від радянських часів [195], сумніву вже не піддається, однак, все ще зберігається проблематика неоднозначного розуміння її сутності.
Так, наприклад, В. І. Осадчий вважає, що правоохоронна функція − це гарантування функціонування суспільних відносин, врегульованих правом [196, с. 71]. У той же час, П. В. Онопенко правоохоронними функціями держави вважає об’єктивно зумовлені її охоронними правовими потребами і сутністю державної влади однорідні стійкі напрямки її діяльності із задоволення цих потреб [197, с. 5]. Інший вчений, І. П. Лавринчук зазначає, що правоохоронна функція передбачає охорону кожного члена суспільства від несправедливого поводження з боку інших осіб [198, с. 99]. З приводу усього вищевказаного маємо одразу констатувати недостатню конкретизацію у наведених визначеннях сутності правоохоронної функції, що майже не відображає специфіку правоохоронної діяльності як явища правової дійсності та наближається до загальнотеоретичного розуміння функції держави.
Вся работа доступна по Ссылке
