Теоретичні підходи до визначення поняття та змісту інституту правоохоронних органів
Держава є одним із ключових суб’єктів соціальної системи, що покликаний забезпечувати й гарантувати порядок, безпеку та інтереси як усього суспільства, так і конкретної особи. У зв’язку із цим, держава часто розглядається у вигляді своєрідного складного державного механізму, складові якого здійснюють впорядкування, регулювання й охорону відносин в усіх сферах та рівнях суспільного життя. Таким окремим сегментом державного механізму виступають й правоохоронні органи, що безпосередньо опікуються питаннями охорони й захисту прав, свобод і законних інтересів людини і громадянина, гарантуванням конституційного ладу, забезпеченням законності і підтриманням правопорядку. При цьому, в сучасних умовах побудови соціальної демократичної правової держави й інституалізації громадянського суспільства, однією з наріжних засад чого виступає реальність прав громадян, зокрема, їх повний і своєчасний захист, формування й діяльність правоохоронних органів набувають особливого значення. Так само, на думку І. В. Бондаренко [248, с. 8], процес державотворення потребує чіткого визначення в ньому місця та ролі правоохоронних органів.
Разом із тим, на сьогодні організація та діяльність правоохоронних органів характеризується відсутністю адекватного цілісного й комплексного нормативно-правового регулювання, а відповідно, і суперечливою практикою виконання правоохоронними органами України покладених на них повноважень, що нерідко відбувається всупереч вимогам законності й допускає порушення прав, свобод і законних інтересів людини і громадянина. У той же час державна політика у правоохоронній сфері втілена у перманентному процесі реформування окремих правоохоронних органів, не лише не вирішує існуючих проблем, але й, навпаки, часом ускладнює формування й функціонування правоохоронних органів. В основі цього, серед іншого, вбачається неоднозначність і неузгодженість теоретичного підґрунтя інституту правоохоронних органів, відсутність уніфікованого розуміння його поняття, сутності та змісту, що має бути відображений як на законодавчому рівні, так і у суспільній та професійній правосвідомості.
Зазначимо, що проблематика розуміння інституту правоохоронних органів раніше вже розглядалась такими вченими як І. В. Бондаренко [249], В. М. Дубінчак [250], А. М. Куліш [251], О. М. Музичук [252], П. В. Онопенко [253], О. І. Сушинський [254] та інші. Однак, наукові роботи названих вчених розкривають здебільшого лише конкретні підходи щодо розуміння правоохоронних органів, не приділяючи належної уваги їх узагальненню й виробленню узгодженого, консолідованого бачення цього явища правової дійсності. Саме тому вбачаються актуальними питання теоретичних підходів до визначення поняття та змісту інституту правоохоронних органів.
Передусім, відмітимо, що на конституційному рівні лише ч. 3 ст. 17 Конституції України від 28.06.1996 р. [1] називає категорію «правоохоронні органи держави» та закріплює, що їхня організація та порядок діяльності мають визначатися законом. На нашу думку, саме конституційне вираження поняття та ознак правоохоронних органів є першочерговим питанням розуміння загалом усієї правоохоронної системи. При цьому, знання характерних ознак правоохоронних органів, на думку А. М. Кучука, дозволяє правильно визначити місце правоохоронних органів в системі інших державних органів з точки зору компетенції та відповідальності за стан справ у відповідній сфері, за виконання поставлених перед ними завдань [255, с. 11].
Вбачається, що не лише Конституція України, але й законодавство в цілому на сьогодні не надають ані легального визначення, ані цілісного опису ознак правоохоронних органів, що має наслідком відсутність єдиного підходу у поточній законодавчій та підзаконній практиці, яка наразі складається фактично ситуативно і непослідовно, що, у свою чергу, призводить до виникнення колізій в організації та діяльності конкретних правоохоронних органів, їх взаємодії та реалізації правоохоронних повноважень. Зокрема, з цього приводу І. В. Бондаренко окремо наголошує, що «така ситуація негативно впливає на діяльність цих органів, оскільки безпосереднім чином стосується правового регулювання компетенції таких органів, правового і соціального статусу їх працівників» [249]. Таким чином, формування узгодженого розуміння інституту правоохоронних органів виступає одним із першочергових чинників конструктивного й цілеспрямованого реформування їхньої організації та діяльності.
В аспекті визначення сутності інституту правоохоронних органів важливим видається пізнання характеру і ступеню пов’язаності, співвідношення правоохоронних органів і правоохоронної діяльності, яка, за твердженням В. М. Дубінчака, виступає системоутворюючим чинником системи правоохоронних органів, і «для здійснення якої держава і створює правоохоронні органи» [185]. Похідний характер інституту правоохоронних органів від явища правоохоронної діяльності, як практичного втілення правоохоронної функції, є беззаперечним, адже саме необхідність реалізації правоохоронної діяльності обумовлює формування та функціонування здійснюючих її правоохоронних органів. Такої ж точки зору дотримується й Р. З. Лівшиць, на думку якого реалізація правоохоронної функції держави безпосередньо втілюється у правоохоронній діяльності, що здійснюється спеціально уповноваженими органами, які іменуються правоохоронні органи [256, с. 13]. Дана позиція Р. З. Лівшиця на сьогодні набула достатнього поширення у науці й виступає одним із вихідних положень у дослідженнях інших вчених [207; 230; 249].
Вся работа доступна по Ссылке
