Прискорений розвиток економіки потребує кардинальних соціальних зрушень як у питаннях підвищення добробуту народу, так і в цілому покращення якості життя і наведення порядку в існуючій системі соціального забезпечення. У першу чергу, це торкається питань реформування пенсійної системи, освіти, охорони здоров’я, житлово-комунальної сфери тощо. Відповідно, соціальна програма повинна охопити підпрограми реформування цих сфер. Розглянемо основні напрями реформування окремих підпрограм.
Реформування пенсійної системи
Демографічна ситуація в Україні є дуже складною. Якщо в 1991 році кількість пенсіонерів у розрахунку на 1000 населення складала 254 особи, то в 2010 їх чисельність збільшилась до 301. Чисельність пенсіонерів у 2010 році складала 13,7 млн., а кількість зайнятих 20,3 млн., тобто вже сьогодні на кожного працюючого припадає 0,67 пенсіонера, а в окремих регіонах навіть більше. При цьому частка пенсійних видатків у ВВП країни вже перевищує 15%.
У 1991 році Україна розпочала перехід до розбудови пенсійної системи, заснованої на «страхових» засадах. Було створено Пенсійний фонд як систему збору і розподілу страхових внесків роботодавців та громадян на пенсійні виплати. Це стало початком переходу до традиційних у країнах з розвинутою ринковою економікою принципів організації пенсійного забезпечення.
У подальшому цей процес розвивався в ході впровадження пенсійної реформи, основою якої стали прийняті Верховною Радою України у 2003 році закони України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» та «Про недержавне пенсійне забезпечення».
У результаті реформи передбачається створити 3-рівневу пенсійну систему, а саме: реформувати чинну солідарну пенсійну систему (І – рівень); впровадити обов’язкову накопичувальну пенсійну систему (ІІ – рівень); впровадити систему недержавного пенсійного забезпечення (ІІІ – рівень).
У ході реформи здійснено ряд важливих для подальшого розвитку пенсійної системи перетворень.
У солідарній системі загальнообов’язкового державного пенсійного страхування: забезпечено призначення пенсій на підставі даних системи персоніфікованого обліку; розмежовано джерела фінансування пенсій за різними пенсійними програмами між бюджетом Пенсійного фонду України та державним бюджетом; дещо зменшено обсяг пільг зі сплати страхових внесків; законодавчо розмежовано системи справляння податків та справляння соціальних страхових внесків; передано до Пенсійного фонду України функції з призначення і виплати пенсій і грошового забезпечення від 9 відомчих силових органів і судових систем; в управлінні Пенсійним фондом беруть участь представники сторін соціального діалогу (по три представника від профспілок та об’єднань роботодавців).
Завдяки реалізації у 2008 році законодавчих змін щодо актуалізації заробітку, який враховується при призначенні (перерахунках) пенсій (виходячи з розміру середньої заробітної плати, з якої сплачувались страхові внески), та підвищення вартості року страхового стажу вдалося відновити диференціацію розмірів пенсій для 8 млн. пенсіонерів (близько 60% від їх загальної чисельності) та підвищити коефіцієнт заміщення пенсією втраченого заробітку з 36,5% станом на 1 січня 2004 року до 49,3 % на 1 січня 2008 року.
Проте вплив одноразової актуалізації на базі нового показника заробітної плати дуже швидко зникне, – якщо основний розмір пенсій у подальшому не осучаснюватиметься, вже за два-три роки він знову стане нижчим за мінімальний розмір, тобто досягнута диференціація знівелюється.
Донині зберігаються диспропорції у пенсійному забезпеченні, обумовлені збереженням для окремих категорій громадян спеціальних пенсійних програм (за професійною ознакою), якими встановлені відмінні від загальних умови пенсійного забезпечення.
Пенсійна система працює в умовах максимального фінансового напруження, не забезпечуючи при цьому достатнього задоволення потреб пенсіонерів, які з виходом на пенсію втрачають половину свого доходу.
У накопичувальній системі загальнообов’язкового державного пенсійного страхування законодавчо визначено основи запровадження обов’язкової накопичувальної пенсійної системи, але не запроваджено перерахування до неї страхових внесків, не створено її організаційну інфраструктуру.
У системі недержавного пенсійного забезпечення за роки її існування учасниками стали понад 400 тис. осіб, чиста вартість активів, сформованих пенсійними фондами, становить лише близько 400 млн. гривень.
Можна констатувати, що можливості системи недержавного пенсійного забезпечення для вирішення проблем пенсійного забезпечення населення ще не вдалося реалізувати.
Серед основних причин повільного розвитку недержавного пенсійного забезпечення слід виділити: низький рівень роз’яснювальної роботи щодо змісту та ролі накопичувальної пенсійної системи в суспільстві та недостатність фінансування вказаних робіт;
недостатню зацікавленість роботодавців у фінансуванні недержавних пенсійних програм для працівників; низький рівень заробітної плати та заборгованість з її виплати;
обмежений вибір фінансових інструментів, придатних для інвестування в них пенсійних коштів, внаслідок відставання розвитку ринку капіталу від потреб інституційних інвесторів.
