Поняття й зміст соціально-економічних прав громадян та їх місце в інституті «прав людини»
Проблематику прав і свобод людини досліджували вчені різних галузей права. У загальнотеоретичному плані цій проблематиці присвятили свої наукові праці М. Вітрук, Л. Воєводін, А. Горшеньов, Є. Лукашова, Г. Мальцев, Ф.М. Рудницький та ін. Останнім часом з’являються комплексні роботи, де окремі особисті права людини розглядаються з урахуванням норм конституційного, адміністративного та інших галузей права; досліджуються галузеві гарантії цих прав та механізм їх правової охорони (І. Бородін, М. Малеін, О. Синьов, Ю. Стецовський та ін.).
У сучасній науці проблеми утвердження й забезпечення прав людини і громадян, безпосередньо адміністративно-юрисдикційні питання висвітлені в наукових дослідженнях таких провідних учених як В. Авер’янов, А. Комзюк, В. Копєйчиков, О. Негодченко, Н. Нижник, В. Опришко, М. Орзіх, Р. Павловський, В. Прилуцький, Л. Рабінович, В. Самсонов, О. Святоцький, О. Селиванов, Ю. Шемшученко та ін. Зусиллями цих науковців сформовано також основні положення адміністративно-правового статусу громадянина України.
Зауважимо, що зміст прав людини та їх розподіл у суспільстві необхідно розглядати в історичному аспекті. Кожний етап історичного розвитку права на території різних держав має власне юридичне визначення людини як суб’єкта права – носія певних прав та обов’язків. На ранніх етапах розвитку державності залежно від соціально-класової приналежності людина або одержувала можливість впливу на владу, або була безправною особистістю, що несла певний тягар обов’язків [ , с. 46].
Слід наголосити, що перші ідеї правової держави виникають у період античності, і як наслідок цього – ідея прав людини [ , с. 14-25]. Вже в цей період виділяють три основні напрямки історичного розвитку концепції прав людини:
1) формування ідеї людини, особистості як чогось самостійного, виокремленого з роду, громади, держави, як повноправного суб’єкта права;
2) розвиток власнеправової системи, кодифікація законів і становлення юридичних інститутів у стародавні часи й у Середньовіччі;
3) розроблення ідеї універсальності прав і законів, їх застосування до всіх людей без винятку.
Першими, хто намагався усвідомити відносини людини з природою, суспільством, державою, називають Аристотеля, Геракліта, Демосфена, Платона, Сократа, а знаменита формула давньогрецького філософа-софіста Протагора «міра всіх речей – людина» і сьогодні наділена непересічним загальногуманістичним потенціалом [ , с. 34].
Водночас, авторство ранніх теорій прав людини належить і китайським мислителям Лао-Цзи, Конфуцію у VI-V ст. до н.е. [ , с. 165-178]. В цей історичний період сформувалися основні положення, що не втратили свого значення й донині.
Важливий етап розвитку державно-правової думки для територій, на яких розташована наша держава, був пов’язаний із перебуванням України в ХV-XVI ст. у складі Великого князівства Литовського, яке (надто в перші роки свого існування), було більше словянською, аніж литовською державою.
Найбільшу цінність із позиції ідей державно-правової думки становив Литовський Статут (збірник законів феодального права), що діяв в Україні в XVI -XVIII ст. і мав три редакції: 1529, 1566 і 1588 рр.
Вирішальне значення для утвердження прав людини мали гуманістична філософія XVII-XVIII століть та концепція гуманного права XVIII-XIX століть. Саме ця філософія, яку пов’язують із ім’ям І. Канта, зосередила увагу на правах людини та стала ідейним виразником необхідності переходу до демократичної організації суспільства [ , с.79]. І. Кант був палким поборником верховенства права у внутрішньому житті країн і на міжнародному рівні, він стверджував: «Хай панує справедливість, навіть якщо загине світ» [ , с. 459].
Яскраву історію має також виникнення і розвиток теорії прав людини в Україні. Для українців поняття прав людини є явищем суто національним, що сягає своїм корінням у період давнього політико-правового досвіду України: «Закону Руського», Олегових договорів із Візантією та Руської Правди, де визначені поняття недоторканності, честі та гідності людини, становлення принципу приватної власності [ , с. 38]. Носіями ідей прав та свобод людини того часу в Україні були козаки. Захист прав та вольностей був пріоритетною політичною орієнтацією козацької спільноти як стану, в результаті чого у 1625 р. відбулося прийняття «Декларації запорожців», де викладено погляди козаків на зміст і природу їх прав та свобод [ , с. 151-152].
Питання прав та захисту прав людини посіли вагоме місце в проекті Конституції Пилипа Орлика 1710 року, яку дослідники вважають першою Конституцією України. В документі розроблено реальну модель вільної, незалежної держави, прийнято нечуване у феодальному суспільстві рішення про соціальний захист убогих, сиріт, вдів та ін.: «Подібно до того, як Ясновельможному Гетьману з обов’язку його уряду належить керувати й наглядати за порядком щодо всього Війська Запорозького, так само він повинен пильно дбати про те, щоб на рядовий і простий народ не покладали надмірних тягарів, утисків і надмірних вимог, бо підштовхнуті ними (люди), залишивши свої домівки, відходять, як правило, до чужих країв шукати життя кращого, спокійного і легшого» [ , с. 122].
Певний внесок у розвиток ідей прав та свобод людини в Україні в XVII-XVIII ст. зробили прогресивні діячі Києво-Могилянської академії – Йосип Кононович-Горбацький, Лазар Баранович, Іоанікій Галятовський, Інокентій Гізель, Стефан Яворський, Мануйло Козачинський, Данило Туптало, Григорій Сковорода.
Вся работа доступна по Ссылке
