Гарантії забезпечення реалізації соціально-економічних прав громадян в Україні

     

      У ст. 3 Конституції України проголошено: «Людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави» [19]. Тому основні права і свободи не тільки визнані державою, але і є захищуваними як необхідна умова її існування. При цьому, на додаток до внутрішньодержавних, Конституція України передбачає також і міжнародно-правові гарантії прав та свобод людини і громадянина, наприклад, відповідно до ч. 4 ст. 55 Конституції, кожен має право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися по захист своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна. З цього конституційного положення слід розуміти, що право звертатися зі скаргою до міжнародних організацій має підгрунтям наявність відповідних міжнародних договорів України і може бути використане лише після того, як будуть вичерпані всі національні засоби правового захисту.

      Для створення гарантій соціальної захищенності необхідно, передусім, визначити провідні орієнтири цієї захищеності. Так, важливим орієнтиром визначення рівня життя є мінімальний споживчий бюджет (прожитковий мінімум) або межа бідності – ці поняття є стандартом при визначеності добробуту суспільства загалом і кожної людини зокрема. Але ще більш важливо виявити співвідношення між стандартом міри добробуту і фіксованими прибутками (заробітною платою, пенсіями, допомогою, стипендіями тощо) кожного. Безумовно, це стосується всіх громадян, але насамперед, найменш захищених: пенсіонерів, багатодітних сімей, інвалідів тощо. Орієнтиром соціальної захищеності в умовах інфляції та зростання цін «прожитковий мінімум» може бути встановлений тільки тоді, коли він підлягає періодичному перегляду і корегуванню з метою недопущення зниження вже досягнутого рівня життя окремих груп населення.

      На цей час у колах науковців не існує однозначного тлумачення терміна «гарантія». Досить часто терміни «охорона» й «забезпечення» ототожнюють між собою. Останній є більш містким і охоплює такі поняття як «повага», «визнання», «дотримання», а також «гарантування».

      У широкому сенсі поняттям «гарантії» охоплено всю сукупність об’єктивних і суб’єктивних факторів, скерованих на практичну реалізацію прав, свобод та обов’язків громадян, на усунення можливих причин і перешкод їх повному або належному здійсненню, а також на захист від порушень. Ці чинники скеровані на процес реалізації прав, свобод та обов’язків у вигляді умов, засобів, способів, прийомів та методів його здійснення.

      Так, А. Нікітін вважає, що гарантії прав та свобод людини – це обов’язок держави захищати людину, створювати правові, соціальні й культурні умови для реалізації прав її свобод; діяльність міжнародних і державних організацій із захисту прав людини [ , с. 76]. Погоджуючись із думкою К. Волинки, можна стверджувати, що основне призначення гарантій полягає в наданні всім і кожному рівних правових можливостей для набуття, реалізації, охорони та захисту прав і свобод, у створенні необхідних юридичних умов для перетворення закріплених у нормативно-правових актах прав і свобод із потенційно можливих на реальні [ , с. 38-47].

      Загалом же українські й російські вчені-конституціоналісти схиляються до думки, що система гарантій прав і свобод людини й громадянина вміщує передумови економічного, політичного, організаційного та правового характеру, необхідні для забезпечення й фактичної реалізації та всебічної охорони прав і свобод особи [ , с. 207], а також власне механізм їхнього захисту [ , с. 109, 311].

      Як справедливо відмічає Н. Козюбра, сила й життєвість прав і свобод людини полягає в тому, що вони є не тільки проголошеними, але й гарантованими, тобто забезпечуваними системою умов і засобів, необхідних для їх реального здійснення. Без належних гарантій вони залишаються «простою декларацією, правами і свободами на папері» [ , с. 9]. «Без правового оформлення, забезпечення і захисту з боку держави, – наголошує К. Хессе, – вони не здатні надати індивіду реальний статус свободи і рівності і виконувати свої функції в житті суспільства» [ , с. 150].

      На думку Н. Малеїна, гарантії прав та свобод людини і громадянина – це умови, засоби, способи, які забезпечують здійснення в повному обсязі й усебічну охорону прав та свобод. Поняттям «гарантії» охоплено всю сукупність об’єктивних і суб’єктивних чинників, спрямованих на практичну реалізацію прав та свобод, на усунення можливих перешкод їх повному або належному здійсненню [ , с. 43].

      Вся работа доступна по Ссылке