Система державних органів, що беруть участь у забезпеченні реалізації соціально-економічних прав громадян
Роль держави у загальному регулюванні суспільних відносин у сфері соціального розвитку країни є досить вагомою. Держава визначає загальні засади управління питаннями соціально-культурного будівництва, зокрема, перетворює відповідне нормативно-правове підгрунтя в належну матеріально-технічну базу, організовує підготовку професійних кадрів, забезпечує функціонування органів галузевого управління, опікується соціальним захистом населення тощо.
На додаток до Верховної Ради України як органу держави, що законодавчо врегульовує відносини в соціально-культурній сфері, суттєва роль в управлінні належить Президенту України та Кабінету Міністрів. Як приклад, можна назвати певні укази Президента України, зокрема: «Про концепцію державної регіональної політики» від 25 травня 2001 року в частині соціального забезпечення [ ], «Про додаткові заходи щодо фінансування загальної середньої освіти» від 28 червня 1999 року [ ] та ін.
Кабінет Міністрів України через підвідомчі йому органи виконавчої влади забезпечує:
- реалізацію політики держави у відповідних галузях цієї сфери;
- створює умови для функціонування достатньої мережі державних соціально-культурних закладів та установ із урахуванням регіональних особливостей;
- сприяє відповідній підготовці кадрів для галузей цієї сфери;
- організовує розроблення та реалізацію національних (загальнодержавних) і регіональних програм соціально-культурного розвитку;
- забезпечує підготовку кадрів.
Безпосереднє адміністративно-правове регулювання у сфері соціального будівництва здійснюють уповноважені центральні органи виконавчої влади та їх територіальні структурні підрозділи.
До системи центральних органів виконавчої влади в соціальній сфері належать:
- міністерства: освіти і науки, молоді та спорту; культури; охорони здоров’я; соціальної політики;
- інші центральні органи виконавчої влади: Державна служба з питань інвалідів та ветеранів України; Державна служба молоді та спорту України; Державна інспекція України з питань праці; Пенсійний фонд тощо.
Процес реформування соціальної політики України не лише складний, а і вкрай суперечливий: змінюється не тільки застаріле і недоцільне в аспекті нових соціально-економічних відносин, але і зазнають змін такі соціальні програми, що є запозиченими та використовуваними світовою спільнотою; реформи в управлінні, фінансуванні та діяльності всіх елементів соціальної сфери (власне, замінення централізовано-розподільчого надання соціальних послуг, гарантій і допомог ринковими механізмами) глибоко підірвали соціальну сферу, призвівши до поліпшення життя лише окремих верств і груп суспільства; здійснення господарських реформ із ослабленою соціальною орієнтацією стикається з опором населення. Менталітет наших співвітчизників відносно соціальних обов’язків держави сформувався на абсолютно інших, неринкових засадах, що не тільки перешкоджає проведенню економічних реформ, але і підриває власне основи соціальної політики та соціального розвитку регіонів; витрати на реформування, пов’язані з неврегульованістю управління та фінансування соціальної сфери на державному й регіональному рівнях призвели до посилення нерівноцінності соціального стану регіонів.
Виходячи з цього, соціальна політика повинна базуватися не тільки на реаліях, але і враховувати позитивний досвід минулого. Досвід становлення соціальної державності в різні періоди історії й на прикладі різних країн підтверджує необхідність посилення управління і регулювання з боку держави – тільки тоді держава зможе виконати взяті на себе зобов’язання із забезпечення всіх соціально-економічних прав громадянина.
Стати соціальною українська держава може лише за конгломерату ефективної економіки, сильної влади і розвинених суспільних інститутів. Досягнення такого паритету, на нашу думку, можливе лише в перспективі. Отже, виходячи з реалій, сьогоднішнє завдання слід звести до узгодження і зближення позицій різних гілок влади в царині впорядкування соціального законодавства.
Реформування соціальної сфери не можна відокремлювати від розвитку регіональних адміністративно-правових відносин. Ситуація, що склалася в регіонах, вимагає перебудови системи управління економікою і передачі основних повноважень у соціальній сфері й відповідних фінансових ресурсів місцевим органам влади, розподілення відповідальності за її стан між державними і регіональними владами. Від цього залежить створення повноцінної ресурсної бази соціальної політики на місцях.
Саме такий підхід сприятиме підвищенню ролі держави у соціальному процесі, зміцненню державних відносин, утвердженню єдиного соціального простору і централізованого контролю за ним. На наш погляд, розширення самостійності регіонів, розокремлення предметів відання і функцій між державними й регіональними рівнями управління соціальною політикою – ось нові реалії, що вимагають чіткої і злагодженої законотворчої діяльності. Більшість питань соціальної сфери необхідно делегувати на місцевий (регіональний) рівень, оскільки тільки на цьому рівні можна реалізувати адресний підхід, який є основоположним для ефективної соціальної підтримки різних верств населення.
