Моделювання внутрішньорегіональних пріоритетів формування чорноморського вектору геоекономічної стратегії України

     

      Інтеграційні процеси, що охопили багато країн світу, «різко прискорилися до початку ХХI ст., при цьому всередині самих країн спостерігаються прямо протилежні процеси: Азербайджан − Карабах, Туреччина − Курдистан, Молдова − Придністров'я, Росія − Ічкерія. І сьогодні основною закономірністю світового розвитку стали паралельні процеси глобалізації та регіоналізації». Участь України у глобальних і регіональних інтеграційних процесах пов'язана для країни з великими ризиками і загрозами її стабільності й безпеки, проте перспектива адаптації Україну в інформаційному просторі цивілізації є неминучою. Суверенна держава такого масштабу і геостратегічної ролі не може залишатися в самоізоляції, оскільки це б означало не тільки незахищеність, а й консервацію відсталості, зниження конкурентоспроможності та сталу політико-економічну деградацію. Політика майже всіх країн сучасного світу характеризується суперечливим прагненням: з одного боку, зберегти політичну незалежність;

      з іншого − знайти надійних партнерів для економічної та політичної інтеграції. У цих умовах Україні неминуче стає на шлях політико-економічної інтеграції, що обумовлено унікальністю її геополітичного становища, яке визначено місцем, де перетинаються транскавказькі, центральноазіатські й суто російські інтереси. По суті, Україна знаходиться на межі двох субцивілізацій, які часом відверто протистоять в ідеологічному вимірюванні.

      У таких суперечливих умовах Україна, проводячи курс «балансу інтересів», змушена була стати без'ядерною і позаблоковою і, як наслідок − зовнішньополітичні прагнення України набули «багатовекторного» характеру. Ця стратегічна доктрина впливає на географію не тільки міжнародних економічних відносин, відповідно до неї будуються і двосторонні відносини України з державами найближчого географічного оточення. Після розпаду соціалістичного табору, провідні вчені світу стали виявляти, визначати і формувати теоретичну модель нового світового порядку, наприклад, С. Хантінгтон охарактеризував його як «одно-, багатополярний», поряд із цим висунуті ідеї «багатополюсного світу» і світоустрою як «системи регіоналізму». А, наприклад, японські вчені вважають, що зараз немає ні однополярної, ні багатополярної структур, на їхню думку, «кожна національна держава прагне розвивати й удосконалювати свою дипломатичну діяльність, включаючись у двосторонні регіональні, а також глобальні триступінчаті відносини». Наведені ідеї відображають процес формування нового світового порядку в усьому його розмаїтті і, як наслідок − у контексті забезпечення стабільності світового порядку, актуалізуються такі поняття, як «нестійка багатополярність», «геополітична стабільність», «регіональний баланс сил» і цілий ряд інших. При цьому актуалізуються й питання створення міжнародних систем безпеки − комплексу міжнародних зобов'язань у військово-політичній та економічній сферах, а з метою запобігання односторонньому нарощуванню військового потенціалу будь-якої держави, розцінюється як порушення безпеки інших країн.

      Наслідком такого різноманіття, а часом і відвертої суперечливості в баченні нового світового порядку є той факт, що сьогодні традиційне уявлення про безпеку вийшло за межі цієї дефініції, що, у свою чергу, пов'язано з розширенням діапазону його політичного, економічного і соціального параметрів, що мають більш нетривіальне значення, ніж параметри суто військові. Новий світовий порядок поки не прийшов до оптимального балансу між глобалізацією й регіоналізацією, через те що різні наукові школи по-різному трактують феномен сучасного регіоналізму, так:

      1) реалісти вважають міжнародну систему «анархічною», оскільки визначальну роль у ній відіграють егоїстичні інтереси держав;

      2) іституціоналісти вважають, що таку «анархію» можна виправити за допомогою ефективних інститутів − регіональних блоків і альянсів;

      3) прихильники когнітивного підходу вбачають у регіоналізмі різновид соціальної рефлексії, що базується на домінуючих у даний момент (і здатних трансформуватися у процесі взаємного пристосування) уявленнях щодо ідентичності та територіальної спільності;

      4) у Західній Європі поширена концепція «регіонобудівництва», що являє собою непряму реакцію когнітивного підходу;

      5) деякі експерти трактують регіоналізм як «явище, що конструюється», яке неможливо відокремити від соціально-економічного контексту, наприклад, колапс біполярного світу спровокував такі нові форми регіоналізму, як, наприклад, Причорноморське економічне співробітництво, формалізоване в ОЧЕС. При цьому до рушіїв регіоналізації зараховують не лише держави, але й неурядові структури − «економічні групи інтересів». Відповідно, реаліями сьогоднішнього дня стали:

      зміна співвідношення сил на глобальному та регіональних рівнях;

      виникнення нових і розширення існуючих інтеграційних груп;

      радикальна трансформація системи міжнародних відносин. Однак існує ряд факторів, що консервують, наприклад, пострадянські держави в так званій «буферній зоні»:

      по-перше, цим державам не вдалося чітко визначити свою культурно-цивілізаційну приналежність, а головне − переконати світове співтовариство у своєму виборі; по-друге, концентрація уваги Заходу на Центральній Європі і Балканах призвела до зубожіння матеріальних і нематеріальних ресурсів, які могли б бути задіяні пострадянськими незалежними державами.

      При цьому економічна допомога, що надається Заходом, виявилася явно недостатньою для підтримки незворотності змін у пострадянських суспільствах. Відповідно, цілком обґрунтовано погодитися з висновком про те, що «невизначеність держав пострадянського простору та наявність «буферної зони», безперечно, негативно впливає на формування системи безпеки у Європі і Євразії. Однак не слід перебільшувати небезпеку для країн, що знаходяться у «буферній зоні».

      Академік Ю. Пахомов вважає, що регіоналізація − це реакція на негативні вияви глобалізації, спроба захиститися від її руйнівних наслідків, основним поштовхом до якої послужили світові фінансові кризи 1998 і 2008 рр. Адже формування регіонів дає їм можливість «закритися» і залишатися автаркічними в разі якихось потрясінь у зовнішньому світі. Крім того, регіоналізм розцінюється «як засіб збереження політичного контролю за глобалізацією економічної сфери, що послабила ступінь впливу національних інструментів економічної політики, тобто як об'єднання держав у відповідь на негативні виклики глобалізації».

      «Старий регіоналізм» виник у роки холодної війни і формувався згори обома ворогуючими блоками і характеризувався протекціоністською спрямованістю або домінуванням політичних питань над усіма іншими. «Нова» хвиля регіоналізму зародилася в середині 1980-х років, а її основні імпульси ініціювалися знизу, лише підкріплюючись політичними домовленостями.

      Вся работа доступна по Ссылке