Історичні, соціально-економічні та правові причини виникнення і становлення небанківських фінансових установ на території України
Система небанківських фінансових установ, як елемента кредитної системи, на території України почала формуватися у середині 19 століття, хоча операції, які є характерними для них, здійснювалися торговцями, лихварями, фінансовими організаціями і банківськими установами й раніше. Лише у 19 столітті відбулася фінансово-кредитна інституціалізація, створення прообразу сучасних небанківських фінансових установ. Безперечно, становлення, формування і розвиток небанківських фінансових установ знаходилося під впливом і обумовлювалося тими політичними, соціально-економічними і правовими умовами, в яких існувала Україна того часу.
У 19 столітті сучасна територія України знаходилася у складі Російської імперії – 80% і Австрійської – 20%. Україна знаходилася в стані міждержавного розчленування, українці були об’єктом цілеспрямованої асиміляційної політики, яка мала ширший характер в російській Україні й з певними застереженнями проводилася у так званій австрійській Україні. Суспільно-політичне життя Великої України у той час характеризувалося знищенням залишків автономно-державного устрою, скасуванням і реорганізацією козацтва, денаціоналізацією української шляхти та навалою закріпачення [3, С. 41-47]
Економіка України у складі Російської імперії у 19 столітті мала яскраво виражений сільськогосподарський характер, більшість населення проживала на селі і займалася тим, чим займалося на протязі тисячоліть – землеробством. Соціально-економічне становище селян було жалюгідним, вони бідували, сплачуючи обтяжливі виплати за свої наділи, подушний податок і непрямі податки на окремі продукти харчування. У селі панувало лихварство, яким займалися торговці, поміщики. Хронічна нестача грошей підштовхувала селян позичати у лихварів, що призводило до зростання їх боргової залежності від останніх. Існуюча промисловість була нерозвиненою і тісно пов’язаною з сільським господарством, підприємства головним чином переробляли сільськогосподарську продукцію.
На відміну від російського, австрійський уряд на території Австрійської України в середині 19 століття здійснював ліберальну економічну політику: він дозволяв вільний обіг землі, необмежений поділ господарств, їх заставу та продаж частинами і повністю, запровадив вільний кредит, що надавало необмеженої свободи сільському лихварству. Але, незважаючи на певні відмінності між економічною політикою Австрії та Росії, вона теж була спрямована на збереження українських земель як внутрішніх колоній з відсталою економікою та з привілейованим становищем великих землевласників, байдужих до нагальних потреб українців [4, С. 184-187].
У таких соціально-політичних та економічних умовах в Україні почала створюватися система небанківських кредитних установ, які виникали внаслідок об’єктивної потреби населення у грошах і надавали можливість користуватися коштами, акумульованими цими установами.
Перші небанківські кредитні установи на території України у складі Російської імперії почали створюватися ще задовго до відміни кріпосного права. Так, у 1775 році Наказами громадського піклування (“Приказами общественного призрения”), які були засновані при створенні губерній у всіх губернських містах і виконували різні благодійні функції, було надано право приймати внески і видавати позички від 500 до 1000 рублів під заставу нерухомості в межах даної губернії. Категорія “призрение” – загальне поняття, що означає надання допомоги, здійснення благодійності [5, С. 156-157].
Накази громадського піклування працювали для усіх верств населення, крім покріпачених селян, які не мали права користуватися послугами цих установ [6, С. 84, 341, 426, 431]. У 1782 році для обміну мідних монет на асигнації – більш зручними для обігу банковими білетами, які випускалися Асигнаційними банками Москви і Петербурга у містах Києві, Ніжині, Харкові, Херсоні були створені Банківські контори, ліквідовані на підставі Указу від 16 лютого 1788 року [7, С. 243-247].
Кредитну діяльність здійснювали Позички, засновані у 1785 році при губернських зборах, так звана дворянська казна, яка надавала позички поміщикам і дворянам під заставу коштовностей або покріпачених. Капітал цих установ складався з добровільних внесків з кожної кріпосної душі. Функціонувала дворянська казна на основі правил Державного позичкового банку, заснованого Указом від 23 червня 1754 року, з відділеннями у Петербурзі при Сенаті і в Москві при Сенатській конторі. Право на позички у цьому банку мали право тільки російські дворяни, а у 1783 році таке ж право отримали поміщики і дворяни Лівобережної України [6, С. 424-427].
У XVIII столітті із Західної Європи в Україну прийшло класичне страхування, пов’язане із виникненням філій англійських страхових компаній, які називали Ллойдами. Історія корпорації Ллойда, яка посідає найавторитетніше місце в історії страхових відносин, пов’язана з іменем Едварда Ллойда – власника кав’ярні, відкритої ним у 1688 р. поблизу лондонського порту. Кав’ярня Ллойда поступово перетворилася на морський клуб, де укладали різноманітні торгові угоди, угоди взаємного страхування, де проходило фрахтування суден. Архівні матеріали свідчать, що перше страхове товариство на території сучасної України було засноване на початку 1812 року у Феодосії [8, С. 9, 53; С. 26].
Найбільш поширеним страховим ризиком за тих часів була пожежа. З метою захисту від її наслідків 27 липня 1827 року було оприлюднено Указ про створення Російського страхового товариства захисту від вогню. Уряд надав цьому товариству монополію на ведення страхових операцій протягом 20 років в Москві, Петербурзі, Одесі і в декількох губерніях з тим, щоб усунути конкуренцію в разі виникнення інших страхових організацій і створити для нього стійку фінансову базу. У 1835 р. було організовано «Друге російське страхове товариство захисту від вогню», що отримало монополію на 12 років в 40 губерніях, у тому числі й українських [10, С. 35-36; 11, С. 46].
У 1857 р. в Одесі було створено Російське товариство пароплавства і торгівлі, страховий капітал якого становив один мільйон рублів. Цей фонд використовували при страхуванні суден [8, С. 53].
У 1806 році в Одесі і Феодосії почали діяти облікові контори, які надавали позички під векселі і здійснювали операції з обліку векселів. Питання про позички вирішувалися в облікових конторах комісією, яка складалася з чиновників і трьох російських купців. У 1818 році облікові контори були приєднані до Державного комерційного банку, заснованого у 1817 році в Петербурзі для короткострокового кредитування [6, С. 431-432].
У 1846 році губернськими Наказами громадського піклування було дозволено створювати ощадні каси на зразок ощадних кас Москви і Петербурга, заснованих у 1842 році. Як зазначалося в статуті, “ощадні каси створювались для збереження невеликих сум з нарахуванням процентів, надаючи людям всякої знаті можливість вигідно зберігати залишки після витрат для майбутніх потреб” [12, С. 232-233]
За своєю економічною природою ощадні каси були створені для широких верств населення. Деякі дослідники того часу називали їх, разом з ломбардами, “народними банками”, оскільки ці установи забезпечували більш демократичний, рівномірний розподіл капіталу між населенням. Мета створення ощадних кас – “…надати бідному класу можливість мати невеликий капітал завдяки незначним внескам, які збільшувалися за рахунок складних процентів і, тим самим, привчати до заощадливості” [12, С. 55].
Безперечно, вони не робили усіх своїх клієнтів більш багатими, але надавали можливість тимчасово користуватися вільними коштами, акумульованими цими установами. Ощадкаси сприяли мобілізації дрібних збережень населення і надавали невеликі кредити з незначними відсотками особам, які не мали ніякого забезпечення. Така форма кредитування називалася “народним кредитом”.
