Загальна характеристика правових форм і методів державно-правового регулювання діяльності небанківських фінансових установ

     

      НБФУ у своїй діяльності залучають грошові заощадження населення, підприємств, формують з них фінансові ресурси і раціонально розподіляють їх під впливом попиту та пропозиції на фінансовому ринку, направляючи залучені фінансові ресурси у високоприбуткові проекти, що сприяє ефективному функціонуванню економіки. Світовий досвід свідчить, що в країнах з розвинутою системою ефективно діючих фінансових установ спостерігається більш швидке і послідовне економічне зростання, такі країни краще пристосовані до економічних потрясінь.

      Ключова роль у розвитку стабільного фінансового сектора належить державі, яка, за допомогою притаманних їй форм і методів здійснює державне регулювання діяльності НБФУ, складовою частиною якого є адміністративно-правове регулювання.

      Важливість дослідження і вдосконалення форм і методів державного регулювання НБФУ обумовлюється тим, що на фінансовому ринку України діє величезна кількість кредитних спілок, ломбардів, лізингових компаній, довірчих товариств, страхових компаній, установ накопичувального пенсійного забезпечення, інвестиційних фондів і компаній та інших юридичних осіб, виключним видом діяльності яких є надання фінансових послуг. Так, за даними Держфінпослуг, станом на 31.12.09 в Державному реєстрі фінансових установ налічувалося 2008 фінансових установ [2, С. 26].

      Сам зміст їх діяльності – операції із залученими коштами фізичних і юридичних осіб, викликає необхідність її упорядкування з боку держави. Це є першопричиною необхідності державного регулювання, нормування діяльності НБФУ. Нормування діяльності означає її регулювання, як зазначав ще в кінці минулого століття у своїй монографії “Правонарушение: понятие, причины, ответственность” (мовою оригіналу) відомий правознавець Малєін М.С [81, С. 28-29].

      Необхідність державного регулювання обумовлюється тим, що діяльність небанківських фінансових установ носить ризиковий характер. Невиконання ними своїх зобов’язань може призвести до підриву авторитету всієї кредитної системи в цілому, або, коли подібні негативні явища поширюються в масовому порядку, що ще небезпечніше, до її кризи. Тому держава намагається звести до мінімуму ризик, встановлюючи певні обмеження їх діяльності, оскільки стабільне функціонування системи небанківських фінансових установ має важливе значення для економіки країни, сприяє її стабілізації і розвитку. Розділ 4 Закону України “Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг” від 12 липня 2001 року називається “Державне регулювання ринків фінансових послуг”. Регулювати (лат. Regulare – приводити у порядок) – приводити що-небудь у визначену систему, підпорядковувати певному порядку, правилу, упорядковувати [82, С. 492].

      НБФУ за своєю суттю – недержавні установи, тому обсяг втручання держави в їх діяльність менший, ніж безпосереднє управління. Держава встановлює певні межі для діяльності НБФУ, встановлює вимоги і регламентує порядок їх легалізації шляхом реєстрації, здійснює їх реєстрацію, надає дозвіл на здійснення фінансових операцій, встановлює певні обмеження, контролює і наглядає за їх діяльністю. Тобто, держава безпосередньо не втручається в діяльність НБФУ як комерційних організацій. Вважаємо за необхідне уточнити позицію відомої вченої, шанованої О.Ф. Скакун, яка зазначає, що комерційні організації не є об’єктом управління [83, С. 113].

      На нашу думку, зміст терміна “регулювати” тотожний змісту “управляти”. Тоді як регулювання означає те ж саме управління, але відрізняється від управління меншим обсягом управлінського навантаження. Якщо державне управління передбачає жорстку ієрархічну структуру управління, постійне і безпосереднє втручання органів виконавчої влади в діяльність об’єкта управління, то регулювання тільки нормує поведінку, встановлює певні межі. За змістом - це теж управлінська діяльність [84, С. 46-49]. І управлінська і регулююча діяльність має спільну основу – можливість і здатність організовувати. Але участь в організаційних процесах управлінської і регулюючої діяльності різна – безпосереднє керівництво в управлінні, а також встановлення певних меж діяльності, всередині яких проявлятиметься свобода поведінки суб’єкта при регулюванні.

      В загальному вигляді вчені визначають управління як комплекс необхідних засобів впливу на групу, суспільство або його окремі ланки з метою їх упорядкування, збереження якісної специфіки, вдосконалення і розвитку [85, С. 171].

      Державне управління деякі вчені визначають як - “…цілеспрямований, владно-організаційний вплив в межах права відповідних державних органів та їх посадових осіб на регулювання, контролювання і координацію відносин, які складаються при виконанні функцій держави” [83, С. 165]. Інші – як “…особливу діяльність, зміст якої полягає у виконанні правових актів різними формами організаційного впливу на суспільні явища та процеси” [86, С. 11].

      Інші – як вид соціального управління, вид специфічної діяльності держави, що виявляється у функціонуванні її органів, які впливають на суспільні відносини з метою їх урегулювання відповідно до державних інтересів [87, С. 53].

      Державне управління об’єктивно спирається, особливо це було характерно за радянських часів, хоча значною мірою виявляється і тепер, на так звану “державноцентристську” ідеологію, в якій державницькі інтереси переважають над інтересами людини, всього суспільства. Нова адміністративно-правова доктрина повинна ґрунтуватись на протилежній – “людиноцентристській” ідеології, згідно з якою держава служитиме інтересам громадян, діятиме на благо кожної людини, всебічно забезпечуючи пріоритет її прав, свобод та законних інтересів у сфері діяльності публічної адміністрації [88, С. 48-56].

      Підтримуючи цікаві, досить ґрунтовні теоретичні дослідження доцента Московської державної юридичної академії В.С. Рижова з питань державного управління, його наукові погляди, щодо управління, яке з’явилося ще до виникнення держави, має організаційний характер, але не погоджуємося з його поглядом, що “…управління зовнішньо не поширюється, а націлене виключно на спільну працю, на колектив, який її здійснює…”, “…термін “державне управління” зрідка зустрічається в російському праві…” [89, С. 14-22]. На відмінну від радянської науки сучасне управління ідеологічно і змістовно наповнене теорією державного управління. На думку відомого українського вченого В.Б. Авер’янова, управління безпосередньо впливає, тобто наявні відносини підпорядкування, і застосовується щодо об’єктів права державної власності. Для більшості суспільних явищ та відносин здійснюється регулювання, а не управління [90, С. 8-14].

      Як зазначає В.Б. Авер’янов, хоч владно-примусовий характер державного управління в ринкових умовах якісно змінюється, але він зберігає свою принципово владну природу, оскільки його витоками є державна воля (виділено автором). Здійснення загальних функцій, обслуговування суспільних потреб не виключає застосування владно-регулюючих і примусових заходів державного управління, які частково торкаються змісту цієї діяльності [86, С. 33].

      Інший відомий фахівець у галузі державного управління Н. Р. Нижник відмічає, що більшість особливостей державно-управлінських відносин може бути підставою для їх типологізації. Так, залежно від цілей управлінської діяльності відносини можуть бути регулятивними (виділено автором), охоронними, деліктними [86, С. 133-136].

      Отже, феномен державного управління, як форма реалізації виконавчої влади, має право на існування і в сучасних умовах. НБФУ теж є об’єктом управління, оскільки їхня діяльність представляє суспільний інтерес, відносини органів виконавчої влади з НБФУ законодавець цілком слушно назвав державним регулюванням, а не державним управлінням, у відносинах між державними установами. В умовах переважання недержавної форми власності держава здійснює відповідну політику в економічній сфері, реалізує в ній свою господарсько-організаційну та інші функції, але така політика має не диктувати, а регулювати, контролювати, координувати та ін., застосовуючи переважно методи економічного характеру. Це є також актуальним з огляду на те, що запровадження нової ідеології функціонування органів виконавчої влади як діяльності по забезпеченню реалізації прав і свобод громадян є одним із стратегічних завдань адміністративної реформи. Якість державного регулювання в економіці залежить від здатності держави розробляти і реалізовувати програми, що сприяють розвитку приватної ініціативи, розвитку усіх форм власності, в першу чергу – приватної.

      Ст. 19 Закону України “Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг” визначає мету державного регулювання ринків фінансових послуг, а саме:

      1) проведення єдиної та ефективної державної політики у сфері фінансових послуг; 2) захист інтересів споживачів фінансових послуг;

      3) створення сприятливих умов для розвитку та функціонування ринків фінансових послуг; 4) створення умов для ефективної мобілізації і розміщення фінансових ресурсів учасниками ринків фінансових послуг з урахуванням інтересів суспільства;

      5) забезпечення рівних можливостей для доступу до ринків фінансових послуг та захисту прав їх учасників;

      6) дотримання вимог законодавства учасниками ринків фінансових послуг;

      7) запобігання монополізації та створення умов розвитку добросовісної конкуренції на ринках фінансових послуг;

      8) контроль за прозорістю та відкритістю ринків фінансових послуг;

      9) сприяння інтеграції в європейський та світовий ринки фінансових послуг.

      На нашу думку, метою державного регулювання ринків фінансових послуг має бути забезпечення стабільності діяльності фінансових установ – банків і НБФУ, оскільки захист інтересів споживачів фінансових послуг можливий тільки за умов стабільного функціонування НБФУ. Законодавець в якості окремого елемента мети виділяє “захист інтересів споживачів фінансових послуг”, що обумовлено значимістю цього елемента, необхідністю зосередження уваги регулюючого органу на захисті прав клієнтів цих організацій при застосуванні форм і методів державного регулювання.

      Отже, державне регулювання діяльності НБФУ – це правотворча діяльність законодавця щодо встановлення основ організації і діяльності НБФУ на ринках фінансових послуг, регулююча і наглядова діяльність Держфінпослуг, ДКЦПФР. НБУ, які від імені держави за допомогою специфічних форм і методів забезпечують стабільність діяльності НБФУ, захист прав кредиторів і боржників цих установ.

      Вся работа доступна по Ссылке