Оптимізація організаційної структури органів регулювання діяльності небанківських фінансових установ: зарубіжний досвід

     

      Світова фінансова криза початку 2008 року зруйнувала вщент впевненість колишнього керівника американської Федеральної резервної системи Алана Грінспена. Впевненість, яка гартувалася протягом 40 років феноменально успішної фахової діяльності, в тому, що діючи у власних інтересах, конкурентоспроможна фінансова установа подбає про інтереси і безпеку своїх клієнтів краще, ніж будь-який регулятор [167].

      Фінансова криза підтвердила необхідність посилення і вдосконалення регулювання діяльності фінансових установ на фінансових ринках. Практика засвідчила необхідність ефективної діяльності регулюючих органів для забезпечення захисту інтересів інвесторів, платоспроможності фінансових установ, дотримання діючого законодавства і розвитку конкуренції на фінансових ринках. Розглянемо організаційну структуру регулювання діяльності НБФУ у розвинутих економічних країнах.

      Найбільш традиційна модель побудови регулювання фінансово-кредитних інститутів – в США, де Центральний банк – Федеральна резервна система (ФРС), виступає в якості головного контролера фінансових установ і фінансових ринків. В цій країні основні кредитні установи - комерційні банки доповнюються багатьма іншими НБФУ: позичково-ощадними асоціаціями, взаємно-ощадними банками і кредитними спілками, які разом називають ощадними закладами. Позичко-ощадні асоціації і взаємно-ощадні банки залучають заощадження домогосподарств і фірм, які потім використовуються, крім іншого, для фінансування житлових іпотек. Кредитні спілки приймають внески від своїх членів і потім надають залучені кошти для фінансування купівлі товарів з розстрочкою платежу своїм членам.

      Побудова управління системою банківських і НБФУ в цій країні складається наступним чином. На верхньому щаблі регуляторів кредитної системи США стоїть Рада керуючих Федеральної резервної системи. Сім членів Ради керуючих призначаються Президентом США за підтримки Сенату з терміном повноважень – 14 років і заміною кожні два роки одного з членів. Рада керуючих визначає основні принципи політики для федеральних резервних банків, здійснює нагляд за системним функціонуванням ФРС, прийняття рішень в області регулювання, визначення вимог до валютного резервування з метою забезпечення розвитку економіки країни.

      12 федеральних резервних банків в сукупності створюють центральний банк США - Федеральну резервну систему, яка безпосередньо керує кредитною системою, виконує, серед інших, функцію “банка банків” для інших банків і ощадних закладів – приймає від них вклади і надає кредити, забезпечує нагляд й регулювання діяльності банківських установ, а в надзвичайних ситуаціях – виступає для них “кредитором останньої інстанції”. ФРС була створена в 1913 році в основному як відповідь на періодично виникаючі банківські кризи та інші форми фінансової нестабільності, які постійно турбували економіку США в 19-му і на початку 20-го століття. Запобігання фінансовим кризам і управління ними, якщо вони виникли – одне з основних завдань ФРС. Її структурна побудова пояснюється, зокрема, географічними масштабами США, величезною кількістю комерційних банків і ощадних закладів, які діють в країні.

      Між Радою керуючих і ФРС з регіональними відділеннями організаційно перебуває Федеральний комітет щодо відкритого ринку (Federal Open Market Committee (FOMC), що є ключовим органом, який завідує питаннями монетарної політики (встановлює розмір процентної ставки, розглядає поточну економічну ситуацію в країні, приймає рішення щодо таких напрямків грошово-кредитної політики, як: збереження стабільності цін, грошового обігу тощо). У Комітет входять сім членів Ради керуючих і президенти п’яти резервних банків. Комітет займається купівлею й продажем федеральних боргових зобов’язань і цінних паперів казначейства США [168, C. 277].

      ФРС здійснює регулювання й нагляд за фінансово-кредитною системою США разом з рядом урядових установ федерального рівня - Комісією із цінних паперів (SEC) і Комісією з товарних ф’ючерсних ринків (CFTC) й рівня окремих штатів, а саме - банків, які складають ФРС США. Так, угоди із цінними паперами небанківських установ підпадають під нагляд Комісії по цінним паперам і фондовим біржам (U.S. Securities and Exchange Commission - the SEC), яка виступає безпосередньо реєструючим, законодавчим і контрольним органом на ринку цінних паперів США.

      Відповідно до Закону про цінні папери (Securities Act) від 1933 року, Закону про фондові біржі від 1934 року (the Exchange Act), емітенти цінних паперів: а) зобов’язані зареєструвати емісію цінних паперів в Комісії; б) після реєстрації зобов’язані щорічно звітувати - надавати фінансову звітність по формах, затверджених Комісією; в) крім реєстрації самої емісії, емітенти зобов’язані, також, реєструвати кожну угоду, щодо первинного розміщення емітованих цінних паперів.

      На додаток до зазначених вимог федерального законодавства про цінні папери, відкрита пропозиція цінних паперів у будь-якому штаті США вимагає реєстрації або виконання певних умов здійснення такої пропозиції відповідно до законодавства про цінні папери даного штату.

      Крім того, діяльність в США 11 800 ощадних закладів, 10 300 з яких – кредитні спілки, головним чином, регулюється і контролюється Управлінням нагляду за ощадними закладами (Office of Thrift Supervision) Державного казначейства США, підпорядкованого президенту країни [169].

      Разом з тим, ощадні заклади знаходяться під певним контролем Ради керуючих і ФРС США. Рішення ФРС щодо проведення грошово-кредитної політики розповсюджуються й на ощадні інститути. Так, ощадні заклади зобов’язані дотримуватися тих же резервних вимог, що й комерційні банки, оскільки обов’язкове резервування є одним із найважливіших засобів грошово-кредитної політики США [168, C. 288].

      В подальшому усі наглядові органи передають отриману інформацію про діяльність банків і НБФУ, яка узагальнює отриману інформацію для визначення консолідованого фінансового стану фінансово-кредитних установ. В даному випадку ФРС виконує роль наглядового органу типу “парасольки”, що дає їй доступ до інформації (а також прямі або непрямі перевірочні повноваження) про всі дочірні фірми від наглядових холдингів, причому як банків, так і НБФУ. На підставі отриманої інформації ФРС виявляє різноманітні й важко прогнозовані загрози фінансової стабільності. Але практики визнають, що система регулювання фінансових установ у США складна, й у деяких аспектах елементи цієї системи дублюють один одного, як зазначає Голова ФРС Бен Бернанке [170]. На відміну від інших фінансових установ, у сфері страхування США відмовилися від створення федеральної системи регулювання, закріпивши відповідні повноваження за окремими штатами. На рівні штатів створена значна інфраструктура регулювання, яка протягом півторавікової історії не раз доводила свою життєздатність і ефективність. Так історично склалось, що регулюючу діяльність у страховій діяльності США здійснювали саме штати, повноваження яких встановлювалися Законом Маккарена-Фергюсона 1945 року. Кожний штат здійснює контроль на своїй території, а за Конгресом США закріплена роль спостерігача. Законодавством штатів надаються повноваження по регулюванню страхової діяльності спеціальним органам, практично міністерствам, які очолюють призначені на цей пост комісари, які підпорядковуються у більшості штатів безпосередньо губернаторові. Однак в окремих штатах ці підрозділи очолює вибрана особа, і вони виведені з підпорядкування губернатору [171, C. 379-388].

      Кожна страхова компанія повинна зареєструватись у своєму штаті і отримати ліцензію як компанія по страхуванню життя, або компанія по страхуванню майна, й повинна вести страхові операції за профілем. У випадку порушення компаніями страхового законодавства, страхові комісари мають повноваження відкликати ліцензію або призупинити її дію після адміністративного повідомлення й проведення слухань. Комісар може також накладати штрафи на страхові компанії і їх страхових агентів.

      Регулювання фінансових аспектів діяльності страхових компаній складається з кількох основних складових. До них відносяться: встановлення фінансових стандартів (вимоги до депозитів, вимоги до власного капіталу й вимоги до резервного капіталу), правила складання фінансової звітності й порядок проведення перевірок, а також дії стосовно неплатоспроможних страховиків.

      Для координації регулюючої діяльності ще у 1871 році була заснована Національна асоціація страхових комісарів (NAIC), куди увійшли глави страхових органів штатів. Як координатор регулюючої діяльності, NAIC фактично виконує функції надштатного органу. Асоціація розробляє єдині стандарти регулювання й типові закони (Model Acts), які після прийняття на національних зборах NAIC повинні бути інкорпоровані в законодавство штатів (як правило, у двохрічний термін). Акти NAIC носять рекомендаційний характер, тому теоретично штати можуть їх ігнорувати. Однак на практиці цього не відбувається, оскільки NAIC має великий авторитет. Будучи колективним органом, NAIC забезпечує представництво окремих штатів і максимально враховує їх інтереси при здійсненні регулювання, не протиставляючи центр і регіони. В сучасних умовах NAIC успішно справляється з розробкою і проведенням в життя єдиних стандартів, забезпечуючи цілісність регулювання [171, C. 386-388].

      Як ми бачимо, діяльність НБФУ у США регулюють різні наглядові органи і організації, як державні (SEC, CFTC, Управління нагляду за ощадними закладами Державного казначейства США, підпорядкованого президенту країни), так і недержавні ( банки, які складають ФРС, NAIC ). Причому в держаних органах, де необхідно, забезпечено представництво керівних осіб недержавних структур. Так, до складу ключового органу, що відповідає за питання монетарної політики, - Федерального комітету щодо відкритого ринку входить сім членів Ради керуючих і президенти п’яти резервних банків.

      Вся работа доступна по Ссылке