Місце та особливості політичних партій у системі суб’єктів адміністративного права

     

      Адміністративне право – це галузь права (сукупність правових норм), яка регулює з метою реалізації завдань та функцій держави суспільні відносини управлінського характеру, що складаються у сфері виконавчої та розпорядчої діяльності органів виконавчої влади, внурішньоорганізаційній діяльності інших державних органів, а також у процесі здійснення громадськими організаціями, їх органами зовнішніх юридично-владних повноважень [4, c. 20]. Як і будь-яка інша галузь права, адміністративне право має своє коло осіб – учасників суспільних відносин, на яких поширюється вплив адміністративно-правових норм. Ці особи є суб’єктами адміністративного права.

      Термін «суб’єкт» походить від латинського «subjectus» – «той, що лежить внизу, знаходиться в основі». Суб’єкт – це одна з фундаментальних категорій філософії та права. З точки зору філософської науки суб’єкт уособлює у собі носія субстанціальних властивостей і характеристик, що визначають якісні особливості об’єкта [92, c. 688]. Найчастіше під суб’єктом розуміють наділену свідомістю та волею людину, яка активно діє та пізнає [169, c. 439].

      Суб’єктами ж правової науки є не тільки люди. Так, Г. Еллінек зазначає, що суб’єкт права є поняттям суто юридичним. Тому суб’єкт у юридичному розумінні не є істотою або субстанцією, а є даною ззовні, створеною волею правопорядку здатністю [46, с. 123]. Якість суб’єкта права не є іманентно властивою людині чи якій-небудь організації. Вони стають носіями цієї якості лише на підставі норми об’єктивного права, яка, у свою чергу, породжується певними потребами суспільного розвитку [177, с. 10].

      У тлумачному словнику сучасної української мови в юридичному значенні суб’єкт розглядається як особа або організація, як носій певних прав та обов’язків [23, с. 1416]. Аналогічні за своєю сутністю визначення суб’єкта права взагалі та адміністративного зокрема надаються у юридичній літературі.

      Так, М. Марченко суб’єктом права визначає особу або організацію, за якими державою визнається здатність бути носіями суб’єктивних прав та юридичних обов’язків [85, с. 360]. В. Колпаков під суб’єктами адміністративного права розуміє носіїв (власників) прав та обов’язків у сфері публічного управління, які передбачені адміністративно-правовими нормами, здатні надані права реалізовувати, а покладені обов’язки виконувати [61, с. 73]. В. Авер’янов суб’єктів адміністративного права визначав як учасників суспільних відносин, які мають суб’єктивні права та виконують юридичні (суб’єктивні) обов’язки, встановлені адміністративно-правовими нормами [7, с. 189].

      Д. Павлов характеризує суб’єкт адміністративного права як носія передбачених адміністративно-правовими нормами прав та обов’язків у сфері державного управління та місцевого самоврядування, здатного реалізовувати права та виконувати обов’язки [99, c. 28].

      Для того щоб стати суб’єктом адміністративного права, учаснику суспільних відносин необхідна наявність певних соціальних передумов. Вважаємо необхідним погодитися з професором В. Колпаковим, що до таких передумов відносить: а) зовнішню відокремленість, яка характеризується наявністю системоутворюючих ознак; б) персоніфікацію в суспільних відносинах управлінського типу, тобто виступ у вигляді єдиної особи — персони; в) здатність виражати і здійснювати або персоніфіковану волю у відносинах з державою, або державну волю у процесі адміністративно-правового регулювання суспільних відносин. «Претендент», який має названі особливості, набуває статусу суб’єкта тільки в тому разі, якщо держава, використовуючи адміністративно-правові норми, робить його носієм (власником) прав та обов’язків, які реалізуються останнім у сфері державного управління [61, c. 73].

      Враховуючи досить розгалужену систему управлінських відносин в українській державі коло суб’єктів адміністративного права є достатньо широким. До таких суб’єктів належать Президент України, органи виконавчої влади та внутрішні частини їх апарату; громадяни України, іноземці та особи без громадянства, органи місцевого самоврядування, суб’єкти господарювання та їх структурні підрозділи, об’єднання громадян, суди та органи прокуратури [61, c. 75 76].

      Серед зазначених суб’єктів особливий інтерес викликають об’єднання громадян, зокрема політичні партії.

      В умовах курсу України на розбудову демократичної соціальної правової держави політичні партії, як один з інститутів демократії, відіграють надзвичайно важливу роль. Адже вони є центральними інституціями у демократизації посткомуністичних країн, покликані представляти, формулювати, спрямовувати, виражати і узагальнювати ідеї, інтереси і погляди громадян [82; 104, c. 2]. Політичні партії відображають потреби, інтереси і цілі певних соціальних груп, виступають посередниками між громадянами і політичною системою та виконують роль політичного інструменту у формуванні й використанні державно-політичної влади. Становище і діяльність політичних партій є показниками демократичної природи суспільства й характеризують ступінь його політичного та правового розвитку [33, с. 4].

      Ефективно діюча багатопартійна система є однією з гарантій конституційних прав і свобод громадянина, сприяє розвитку громадянського суспільства та є умовою нормального функціонування демократичних механізмів влади [33, c. 4]. Вищевикладене свідчить проте, що держава має гарантувати найбільш сприятливі умови для діяльності політичних партій, а також, враховуючи те, що вони виникають та діють з метою активного впливу на державну владу (її формування та здійснення), контролювати їх діяльність з тим, щоб запобігти можливим зловживанням з боку партій своїм особливим політичним становищем.

      Створення сприятливого середовища для функціонування політичних партій та здійснення надійного контролю за їх діяльністю можливі за умови здійснення ефективного державного управління. Під державним управлінням слід розуміти специфічну діяльність держави, що виявляється у функціонуванні низки уповноважених структур (органів) з реалізації виконавчо-розпорядчих функцій, що безперервно, планомірно, владно і в рамках правових установлень впливають на суспільну систему з метою її вдосконалення відповідно до публічних інтересів [61, c. 18].

      Проблематика політичних партій, як суб’єктів суспільних відносин, знаходилася у центрі уваги таких науковців як: С. Алексєєв, О. Бандурка, О. Гейда, В. Копєйчиков, В. Лазарев, Д. Лук’янов, Н. Матузов, М. Новиков, В. Погорілко, В. Польовий, Г. Саміло, О. Скакун, П. Цимбал тощо. Проте варто зазначити, що у їхніх наукових працях політичні партії досліджувалися та аналізувалися з точки зору конституційного права, теорії держави та права, а також у політологічному аспекті. Місце ж та особливості політичних партій у системі суб’єктів саме адміністративного права як окремий об’єкт дослідження досі залишаються поза увагою вчених-правознавців, не отримавши характеристики та аналізу у жодному монографічному дослідженні. В існуючій сьогодні науковій літературі, присвяченій суб’єктам адміністративного права, політичні партії вивчалися фрагментарно, в рамках ширшої адміністративно-правової проблематики. Здійснюючи аналіз місця та особливостей політичних партій у системі суб’єктів адміністративного права, необхідно одразу ж зауважити, що слід розрізняти категорії «суб’єкт адміністративного права» та «суб’єкт адміністративно-правових відносин». Хоча у науковій літературі досить часто ці дві категорії не розмежовуються та застосовуються як синонімічні.

      Так, професор І. Голосніченко вказує, що суб’єкти адміністративного права – це учасники правових відносин, які мають суб’єктивні права та виконують юридичні обов’язки [8, c. 23], тим самим зводячи категорію «суб’єкти адміністративного права» до категорії «суб’єкти адміністративних правовідносин».

      Не проводить різниці між даними поняттями і А. Якимов, який під суб’єктами права і суб’єктами правовідношення розуміє конкретні органи, організації, фізичних осіб, які виступають носіями суб’єктивних прав і обов’язків [183, с. 8].

      Д. Бахрах зазначає, що суб’єктами адміністративного права необхідно визнати учасників управлінських відносин, яких адміністративно-правові норми наділили правами і обов’язками, здатністю вступати в адміністративно-правові відносини. Правовідносини – основний канал реалізації правових норм, тому носій прав і обов’язків, як правило, стає суб’єктом правовідносин, і в цілому коло тих та інших збігається [19, с. 3 4].

      Ототожнює зазначені категорії і С. Кечек’ян, вказуючи на те, що, коли особа стає власником певних прав, вона тільки реалізує ту здатність, яка їй була притаманна і раніше, і не набуває жодних нових якостей, крім тих, які повністю пов’язані зі змістом тих прав, які особа набуває, і обов’язків, що на неї покладаються. У зв’язку з цим дослідник вважає, що термін «суб’єкт права» слід використовувати як для визначення особи, здатної стати носієм прав і обов’язків, так і особи, яка вже бере участь у правовідношенні [54, с. 67].

      На нашу думку, така позиція не зовсім правильна, оскільки очевидно, що категорія «суб’єкти адміністративного права» є ширшою за категорію «суб’єкти адміністративних правовідносин». Адже перші лише мають потенційну можливість стати суб’єктами адміністративних правовідносин, тоді як другі є їх безпосередніми учасниками. З цього приводу професор В. Колпаков зазначає, що, на відміну від суб’єкта адміністративних правовідносин, суб’єкт адміністративного права має лише потенційну здатність вступати у правовідносини. У конкретному випадку він може і не бути їх учасником [7, c. 189].

     Необхідно погодитися з визначенням С. Алексєєва, який розуміє під суб’єктами права осіб, які володіють правосуб’єктністю, тобто громадян, організації, громадські утворення, які можуть бути носіями прав та обов’язків, брати участь у правовідносинах [11, c. 70].

      Вся работа доступна по Ссылке