Поняття конституційного права на судовий захист

     

      Одним із чинників, які забезпечують благополуччя людини в сучасному світі, є параметри правового статусу особи, що дозволяють їй відчувати себе захищеною від можливих порушень її прав, свобод та законних інтересів. У випадку ж такого порушення або виникнення його реальної загрози особа потребує дієвого захисту з боку держави, найбільш цивілізованим способом якого є захист, що здійснюється шляхом використання судових процедур, передбачених законом. Адже з давніх часів справедливість у людській свідомості пов’язується із правом та правосуддям, а принцип «не можна бути суддею у власній справі» (nemo judex in re sua) давно став аксіомою.

      Звернення особи до судового захисту ініціює правозастосовну діяльність суду, завдяки якій досягається баланс публічних та приватних інтересів і реалізується принцип відповідальності держави перед людиною за свою діяльність, проголошений статтею 3 Конституції України. Загроза порушення прав людини може виходити не лише від інших осіб, а й з боку самої держави в особі її органів влади або їх представників – суб’єктів владних повноважень. Особливо це стосується сфери кримінального судочинства як такої, де з метою вирішення його завдань, захисту фізичних та юридичних осіб, які постраждали від злочинів, органи державної влади наділені надзвичайно широкими повноваженнями.

      Це обумовлює необхідність створення ефективного процесуального механізму захисту прав, свобод і законних інтересів людини не лише від злочину, а й від зловживання органами державної влади наданими їм повноваженнями, зміни парадигми кримінального процесу – від розгляду його як способу боротьби зі злочинністю до постановки проблеми в зовсім іншій площині, а саме – визначення його як способу державного захисту прав, свобод і законних інтересів осіб, які беруть у ньому участь. У цій парадигмі особливе місце відводиться конституційному праву людини на судовий захист, забезпеченню його на всіх стадіях кримінального процесу, оскільки саме судовій процедурі притаманні суттєві переваги, що створюють належні умови для захисту учасників кримінального судочинства, а тому й забезпечують досягнення його завдань та ефективність провадження в цілому. Реформування судового устрою та судочинства, зазначає Ю. М. Грошевий, має будуватися на таких засадах, як право кожного на судовий захист і забезпечення кожному права на доступ до правосуддя. Вільний доступ до правосуддя є конституційним правом особи і основою справедливого судочинства [ , с. 8]. Механізм судового захисту є основним і найбільш ефективним способом забезпечення верховенства права, захисту прав, свобод і законних інтересів людини.

      Недосконалість правового механізму реалізації конституційного права на судовий захист у сфері кримінального судочинства, порушення прав і законних інтересів його учасників, наявність судових помилок, невирішеність проблеми доступності правосуддя вимагають ґрунтовного наукового аналізу цих питань. У сфері кримінального судочинства права і свободи людини набувають особливого значення, оскільки виступають для органів публічної влади як імператив, цінність, захист якої визначає спрямованість та зміст всієї кримінально-процесуальної діяльності. У цьому плані не втратили своєї актуальності слова М. С. Строговича, написані більше чверті століття тому: «Людська особистість — це найвища цінність з усіх цінностей, якими володіє суспільство» [ , с. 20].

      Дослідження особливостей реалізації конституційного права людини і громадянина на судовий захист викликає необхідність з’ясування сутності самого поняття даного права. На конституційному рівні воно передбачено у ст. 55 Основного Закону України. Проте при ознайомленні з її текстом звертає на себе увагу той факт, що на відміну від інших суб’єктивних прав людини, які містяться у його другому розділі, право на судовий захист термінологічно не визначено, а розкривається через встановлення його окремих складових.

      Так, ч. 1 ст. 55 Конституції України містить положення, відповідно до якого права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Особливістю цієї норми, яка відрізняє її від аналогічних положень багатьох Конституцій держав-членів СНД, є те, що судовий захист у ній декларується як функція судової влади, а не як відповідне суб’єктивне право, оскільки йдеться про визначення напряму діяльності суду – захист прав і свобод людини. Частина 2 цієї ж статті гарантує кожному право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Відповідно до ч. 3 ст. 55 Конституції України кожен має право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна. Вбачається, що в цих конституційних положеннях знайшли відображення окремі елементи права на судовий захист.

      У порівняльно-правовому аспекті зазначимо, що як суб’єктивне право на судовий захист закріплюють конституції республік Вірменії (ст. 38), Грузії (ст. 42), Латвії (ст. 92), Казахстану (ст. 13), Молдови (ст. 20), Естонії (ст. 15). Так, згідно зі ст. 42 Конституції Грузії, ст. 15 Конституції Естонської Республіки кожна людина має право звернутися до суду за захистом своїх прав і свобод, ст. 13 Конституції Республіки Казахстан надає кожному право на судовий захист його прав і свобод; ст. 92 Конституції Латвійської Республіки закріплює право кожного захищати свої права і законні інтереси у справедливому суді [ ]. Аналогічні положення містяться й у конституціях інших європейських держав. Наприклад, відповідно до ст. 24 Конституції Іспанії кожному надається право на ефективний судовий захист своїх законних прав та інтересів і в жодному разі не дозволяється відмова у такому захисті, ст. 24 Конституції Італійської Республіки надає всім право у судовому порядку діяти для захисту своїх прав і законних інтересів.

      Порівняльний аналіз наведених конституційних норм дозволяє дійти висновку, що вони відрізняються певним ступенем однаковості; характерним для них є закріплення суб’єктивного права на судовий захист або захист прав і свобод особи у суді. У зв’язку із цим справедливим є твердження, що можливість реалізації конституційного права на судовий захист визнана більшістю сучасних демократичних держав як дієва гарантія правового статусу особи [ , с. 39].

      На перший погляд, йдеться лише про термінологічні розбіжності, проте більш детальне дослідження цього питання дозволяє дійти висновку про неоднаковий підхід законодавців держав до визначення нормативного змісту цього права. Вказане обумовлює необхідність з’ясування правової природи даної юридичної можливості, формулювання поняття та розкриття змісту права на судовий захист, а також нормативного визначення як фундаментального права людини, що відкриває їй можливість захистити інші права, свободи та законні інтереси.

      Законодавство України, прийняте в розвиток конституційних положень, свідчить про поступову зміну позиції законодавця з даного питання. Закон України «Про судоустрій України» від 07.02.2002 р. фактично відтворював конституційну норму, гарантуючи всім суб’єктам правовідносин захист їх прав, свобод і законних інтересів незалежним і неупередженим судом, утвореним відповідно до закону (ст. 6). Більш пізній період законотворення відрізняється іншим підходом до правового регулювання цього питання, оскільки більшість галузевих кодифікованих законодавчих актів, прийнятих в Україні в останні роки, закріплюють право кожного на судовий захист. Так, відповідно до ст. 16 Цивільного кодексу України (далі – ЦК) кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого майнового або немайнового права та інтересу; аналогічне право закріплене й у ст. 3 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК), ст. 18 Сімейного кодексу України (далі – СК). Кодекс адміністративного судочинства України (далі – КАС) містить окрему статтю, яка має назву «Право на судовий захист» (ст. 6). Відповідно до її ч. 1 кожному гарантується право на захист його прав, свобод та інтересів незалежним і неупередженим судом. Нарешті, Закон України «Про судоустрій і статус суддів» від 07.07.2010 р. однією із засад організації судової влади закріплює право на судовий захист – згідно із ч. 1 ст. 7 «кожному гарантується захист його прав, свобод та законних інтересів незалежним і безстороннім судом, утвореним відповідно до закону». Таким чином, новітні нормативні акти закріплюють суб’єктивне право на судовий захист. Разом з тим звертає на себе увагу термінологічна розбіжність наведених законодавчих текстів – в одних декларується право кожного звернутися до суду за захистом своїх прав, в інших – право на захист його прав, свобод і законних інтересів судом. При цьому зміщуються й акценти, які, на наш погляд, змінюють змістовне наповнення цієї юридичної конструкції – у першому випадку суб’єкту права на судовий захист гарантується лише звернення до суду без отримання належного захисту, у другому – захист його прав судом, тобто здійснення державою своєї правозахисної функції. Це ще раз свідчить про необхідність у з’ясуванні сутності права на судовий захист, співвідношення його процесуального та матеріального аспектів, що дозволить запропонувати його авторське визначення.

      Аналіз поняття та нормативного змісту права на судовий захист у сучасних умовах неможливий окремо від міжнародних документів, які закріплюють його складові. Досвід міжнародно-правового регулювання питань судового захисту є значно більшим національного і тому їх доктринальний аналіз і законодавче вирішення в Україні повинні спиратися на відповідні міжнародні акти. Результатом еволюції концепції прав людини є значне збагачення та розвиток змісту права на судовий захист у сучасних міжнародних документах. Згідно зі ст. 8 Загальної декларації прав людини, прийнятої Генеральною Асамблеєю ООН 10.12.1948 р., кожна людина має право на ефективне відновлення компетентними національними судами її порушених основних прав, наданих законом. Відповідно до ч. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4.11.1950 р. (далі – Конвенція) кожна людина при визначенні її громадянських прав і обов’язків або при висуненні проти неї будь-якого кримінального обвинувачення має право на справедливий і відкритий розгляд упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, створеним відповідно до закону. Стаття 14 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права від 16.12.1966 р. гарантує кожному право при розгляді будь-якого кримінального обвинувачення, пред’явленого йому, або при визначенні його прав і обов’язків у будь-якому цивільному процесі на справедливий і публічний розгляд справи компетентним, незалежним і безстороннім судом, створеним на підставі закону. Отже, прийнятою міжнародною правовою конструкцією щодо закріплення правової можливості суб’єкта отримати судовий захист є «право на справедливий судовий розгляд» або «право на справедливий суд».

      Вся работа доступна по Ссылке